В'ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ:

У житті В'ячеслава Чорновола була одна подія, яка фактично вирішила його подальшу долю — 4 вересня 1965 року В'ячеслав Чорновіл виступив разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції.

Цю демонстрацію розглядають як першу акцію відкритого протистояння тоталітарній владі, хоча ще 8 серпня Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам'ятника Шевченкові в с. Шешори на Гуцульщині.

Після виступу його звільняють з роботи, не дають навчатися в аспірантурі, куди він вступив за конкурсом, на нього всіляко тиснуть КДБшні інформатори. А Чорновіл… пише листи до керівництва комсомолу, викриваючи несправедливість і тих самих стукачів КДБ.

Матеріалів відносно першої кримінальної справи небагато. У 1996 році матеріали цієї справи повернуті з архіву самому Чорноволу. Але окремі документи та цікаві факти можна знайти у матеріалах «другої справи 1967 року» (вирок від 15 листопада 1967 року).

В'ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів, чудово розуміючи, що цим самим наражає себе на велику небезпеку.

Кримінальна справа відносно братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого була однією з багатьох справ, які активно відпрацьовувалися в той період у Львівській області за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62 КК УРСР).

У СРСР на той час відмова давати свідчення в суді каралася кримінальною справою проти самого свідка. Таким чином «заохочували» всіх свідків давати побільше матеріалу для слідства, щоб легше було довести вину підсудних. Знаючи про це і розуміючи, що він сам може дуже легко опинитися на лаві підсудних, Чорновіл «категорично відмовився давати суду покази…» проти підсудних друзів, які навіть визнали свою вину. Тобто логічної потреби уникати давати свідчення уже не було, але Чорновіл усе одно відмовився.

Як результат, колегія судів Львівського обласного суду просто на судовому слідстві відкриває кримінальну справу щодо свідка Чорновола. Така можливість була у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР 1960 року. Швидке досудове слідство і передача справи до суду.

Безпосередньо в судовому засіданні, вже відносно Чорновола 08 липня 1966 р. за відмову давати покази, він знову підтвердив свої слова. Вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року, Чорновіл засуджений на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави.

Вирок на двох сторінках. Проста справа для обвинувачення і великий пам'ятник історії.

КДБ чітко дав йому псевдонім — «Неугомонный». Саме таке враження складається, коли знайомишся з матеріалами його справ, з протоколами допитів, з листами, скаргами, які він писав під час ув'язнення і будучи на свободі.

Чорновіл, відбувши покарання виправними роботами, не припинив правозахисної діяльності. Журналіст мав зухвалість перенаправити листа політичного в'язня Валентина Мороза із Мордовських таборів до депутатів Верховної Ради УРСР.

Також Чорновіл видає збірку на захист арештованих українських інтелігентів «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)». У збірці містилися біографії і зразки творів, за які й було людей засуджено, тобто фактично Чорновіл передруковував заборонену з точки зору радянської каральної системи літературу, яку він і направив до державних органів.

Чорновіл писав голові КДБ і прокурору УРСР про зловживання слідчими і перекручування ними процесуальних норм.

Багатьом може бути цікаво звідки така назва твору — «Лихо з розуму», це питання зацікавило і слідчого, Чорновіл відповів:

Нову статтю ввели для «розвантаження» більш суворої ст. 62 «антирадянська агітація і пропаганда». Нове формулювання звинувачення полегшувало слідству і судові доведення провини (за звинуваченням в ст. 62 КК УРСР «антирадянській агітації і пропаганді» було потрібно довести наявність мети «підриву або ослаблення» радянської влади, що, як правило, було досить важко).

Пізніше Чорновіл на допиті скаже, що про те, що не можна було надсилати збірку в офіційні інстанції він якраз і дізнався від Старикова:

Листи в офіційні органи не залишилися непоміченими. 20 липня 1967 року прокурор УРСР Федір Глух своїм листом дає чітку вказівку прокурору Львівської області порушити кримінальну справу проти Чорновола.

Сумлінний виконавець — прокурор Львівської області Борис Антоненко — 24 липня 1967 року порушує проти Чорновола кримінальну справу за ознаками злочину ст. 187-1 КК УРСР , а фактично у зв'язку з укладанням збірника під назвою «Лихо з розуму (Портрети двадцяти
«злочинців»)».

Деякі дослідники стверджують, що до Чорновола ця стаття була застосована ледве чи не до першого в Україні.

Зауважимо, що Чорновіл одразу здійснював активний захист, в протоколі обшуку зазначив - «Згаданою постановою про обшук у мене могло було вилучено «література, що порочить радянський державний і суспільний лад». Тому вважаю незаконним вилучення у мене: …».

На першому допиті 4 серпня 1967 року В'ячеслав Чорновіл розповів, де працює, чому переїхав до Львова, повідомив, що 1960 році одружився з Іриною Бруневець, із якою має сина Андрія, але фактичні шлюбні відносини припинились наприкінці 1962 року. Також Чорновіл повідомив, що з червня 1963 року в нього фактично нова сім'я — дружина Олена Антонів, з якою він має сина Тараса 1964 року народження.

8 серпня 1967 В'ячеслав Чорновіл не погодився із постановою слідчого Крикливець про притягнення як обвинуваченого і написав на постанові — «не згідний з пред'явленим звинуваченням». Проте його згоди особливо ніхто не питався.

Перший допит у новому статусі тривав 4,5 години, і на цій стадії не було передбачено залучення адвоката. Звертаємо увагу, що свої свідчення в протоколі допиту Чорновіл виявив бажання писати власноручно, це з точки зору захисту є більш ефективніше, оскільки не дає можливість слідчому їх перекручувати.

Гортаючи справу Чорновола, можна фактично вивчати історію дисидентського руху в Україні. У протоколі допиту Чорновіл розповідає про масову хвилю арештів української інтелігенції.

Цікава юридична оцінка тих подій висловлена Чорноволом, хоча за освітою він журналіст, але в протоколі допиту робить доволі слушні юридичні посилання:

Цікавий виклад мотивів та підстав написання твору «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», Чорновіл у протоколі допиту зазначив з цього приводу:

Також цікава оцінка Чорноволом власного твору:

Щодо мотивів арешту та кримінального переслідування Чорновіл зазначив:

Зазначимо, що 5 листопада 1968 року справу Чорновола відновили — збірка «Лихо з розуму» була опублікована за кордоном, але в серпні 1969 справу закрили. Слідчі не назбирали достатньо доказів причетності Чорновола до друку літератури за кордоном.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Чорновіл працював спостерігачем метеостанції на Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

Уже в період так званої «відлиги» 1990 року пленум Верховного Суду Української РСР, що «Суд не врахував, що ці твори (за які було засуджено Чорновола) адресувалися передусім вищим органам державної влади в країні, з метою усунення тих явищ у нашому житті того періоду, які автор творів вважає негативними та небажаними».

Таким чином вирок щодо Чорновола було скасовано, а справа закрита за відсутності в його діях складу злочину.

Після другої кримінальної справи переслідування незабаром відновилися.

Нічого оригінального радянська система не вигадувала і 12 січня 1972 року прокурор Львівської області Антоненко, якого за незалежності шанували в прокуратурі, постановив порушити кримінальну справу проти Чорновола за ознаками тієї самої статті 187-1 КК УРСР.

Чорноволу інкримінували виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад.

Того ж дня Чорновола затримав у Львові старший слідчий слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР у Львівській області капітан Боєчко.

Це сумнозвісна «Арештована коляда», коли також були затримані Стефанія Шабатура (мисткиня-килимар, багаторічна політв'язень, членкиня Української Гельсінської групи), Ірина Калинець (поетеса, багаторічний політв'язень) та Григорій Чубай (видатний поет, перекладач).

Протягом всього слідства у справі тривали численні допити Чорновола. Тільки протягом 1972 року його було допитано 83 рази, а за весь час слідства — більше ста разів! І як обвинуваченого, і як свідка у матеріалах, які були вилучені при обшуках у його знайомих. Сама процедура допитів тих часів (виклик та доставлення затриманого до слідчого, очікування, манера ведення допиту) дозволяла слідчим чинити психологічний та фізичний тиск на підозрюваного. Разом з тим, В'ячеслав Чорновіл залишався незламним. Ось характерний приклад його відповідей на допитах:

Чорновіл, порівнюючи радянське «правосуддя» з царським та американським, вимагає надати йому можливість користуватися ручкою (олівцем), отримувати книги від родичів, побачитись з сестрою та листуватись з нею, припинити принизливі для людської гідності дії наглядачів слідчого ізолятора.

Задля бодай зменшення репресій стосовно української інтелігенції, припинення переслідування побратимів Чорновіл у ході слідства відходить від принципу «неучасті у слідстві», та подає заяви, якими бере усю вину на себе та заперечує участь у «антирадянській діяльності» інших дисидентів.

Цікаво, як переплетені долі та й, власне, кримінальні справи дисидентів того часу. Під час вивчення матеріалів справи в одному з томів знаходимо Протокол огляду архівної кримінальної справи №47 щодо Стуса Василя Семеновича, датований 11 січня 1973 року. Згідно з цією справою, Стуса, чиї інтереси нібито представляв Віктор Медведчук, було обвинувачено в тому, що він в грудні 1971 року на пропозицію Чорновола дав згоду взяти участь у діяльності «Громадського комітету захисту Ніни Строкатової», заарештованої за антирадянську діяльність. Згідно з протоколом, Стус визнав, що мав розмову з Чорноволом та дав згоду на підписання заяви комітету. При цьому констатується, що Стус не визнав антирадянської спрямованості вилучених заяв комітету (і за вироком отримав п'ять років колонії суворого режиму та три роки заслання).

Сьогодні видається дивним, а насправді є показовим для підходу Чорновола до викриття безглуздя радянської дійсності: один з доказів «антирадянської діяльності» Чорновола, машинопис його праці «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")», починається з цитати вірша Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…» та… Леніна: «Тому коли нам говорять: самовизначення при соціалізмі зайве, це таке ж безглуздя, така ж плутанина, якби хто сказав: демократія при соціалізмі зайва».

Проте, радянська репресивна машина не сприймала інтелектуальні аргументи і міркування. Тонкощі інтелектуальної дискусії були для неї зайвими, чужими, а отже ворожими; особи, здатні на виявлення ідеологічних нонсенсів та відвертого безглуздя керівної доктрини — становили загрозу та підлягали знищенню.

За тогочасної слідчої та судової практики навіть офіційні звернення, як-от колективна заява на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР, в копії — прокурору УРСР, підписана в т.ч. Чорноволом від січня 1970 року, були доказом антирадянської діяльності.

Як пише в протоколі огляду документів слідчий КДБ Яресько:

Чорновіл постає справжнім правозахисником, аналізуючи і переконливо доводячи абсурдність звинувачень тогочасного режиму проти української інтелігенції. При цьому він апелює до здорового глузду, майстерно аналізує тексти, що ставляться авторам-дисидентам в вину і складають основні докази обвинувачення.

А що з захистом Чорновола? Слідство не надало можливості Чорноволу залучити до справи справжнього захисника на його вибір. Щоби обрати захисника, Чорновіл наполягав на зустрічі з сестрою чи дружиною, які б могли надалі реалізувати його волю. Як пише Чорновіл в своєму клопотанні до обласного суду напередодні винесення вироку, від призначеного захисника він відмовився, протестуючи проти сваволі слідства.

Тож В.Чорновол займався своїм правовим захистом сам, і слід зазначити — робив це ґрунтовно, наполегливо і вельми фахово, аргументовано спростовуючи доводи слідства у більшості епізодів справи. На жаль, більшість його заяв і клопотань була проігнорована судом.

Власне, побачення з сестрою та з дружиною Чорноволу так і не було дозволено протягом усього слідства, навіть для погодження питання щодо залучення до справи незалежного захисника (адвоката).

Від призначеного на запит слідства Львівською обласною колегією адвокатів адвоката М.С. Маліка Чорновіл відмовився.

У судовому засіданні 9 квітня 1973 року цей адвокат підтримав заяву Чорновола та зазначив:

Оскільки і прокурор не заперечував проти такого повороту, суд задовольнив клопотання і надав змогу Чорноволу захищатись самому.

Цікаво, з яких мотивів адвокат дослухався до Чорновола: не мав наміру зашкодити, як Віктор Медведчук поетові Василю Стусу?

Попри те, що Чорновіл клопотав про відкрите судове засідання і залучення всіх 20 свідків у справі, суд був закритим і свідків заслухав лише 9.

Як прокоментував прокурор Руденко А.А. (ймовірно, рідний брат Генерального прокурора СРСР Романа Руденка — Руденко Антон Андрійович) «Розголошення документів, які є в матеріалах справи, є непотрібне для широкого кола осіб».

Суд частково задовольнив лише одне клопотання підсудного — залучив до матеріалів справи газету «Літературна Україна» та довідку КДБ. Підсудний Чорновіл заявив, що винним себе не визнає, тому що пред'явлене обвинувачення неправдиве.

На 22 (!) аркушах протоколу судового засідання викладено обґрунтовану позицію захисту, яку відстоював Чорновіл. Навряд чи найнятий адвокат зробив би це краще. Однак, репресивна система була глуха до доводів політичного в'язня, бо далеко не у правосудді було її призначення. А які свідки були по справі! Іван Дзюба, Григорій Чубай..!

В дебатах та останньому слові Чорновіл ґрунтовно виступив на свій захист.

Однак, ні обрана позиція захисту, яку можна сформулювати як «Мене неправильно зрозуміли, а слідство перекрутило усі обставини», ні переконливі численні докази та проактивна позиція не звільнили Чорновола з пазурів системи.

Чорновіл подає коротку попередню касаційну скаргу (згодом – повну основну) та зауваження на протокол судового засідання на 30 (!) аркушах, де ретельно перераховує усі невідповідності протоколу фактичним обставинам судового розгляду. Чудова юридична робота.

Потім Чорновіл готує ґрунтовну касаційну скаргу на 77 сторінках рукописного тексту , обґрунтованість та глибина якої вражає.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР в задоволенні касаційної скарги Чорновола фактично та цинічно відмовила. Фактично, тому що насправді постановила частково її задовольнити та виключити з вироку одну вказівку та кілька епізодів (про передачу книжки та кількох збірок віршів); цинічно ж тому, що в решті вирок залишено без змін і Чорновіл відбував усе призначене йому покарання в колонії.

За що? Вірші, статті… листи на захист скривджених інтелектуалів… при цьому без явної агресії чи ворожості до радянського ладу та системи. Судили не «шпигуна», не злодія і навіть не воїна УПА… Судили інтелектуала, який мислив і мав сміливість задавати питання про недолугість системи радянських державних інститутів, був частиною національної інтелектуальної еліти свого часу.

Будь-яка недемократична та екстрактивна система боїться публічних дискусій, інтелектуальних питань що викривають її ущербність, та закликів, що запалюють вогонь сердець та ведуть до змін. Конструктивна деструкція, провісниками якої є борці за правду, є загрозою сталості порочної системи. Проактивна позиція є атрибутом справжньої еліти нації, зерна, навколо якого розбудовується і нація, і держава. І якої нам так бракує сьогодні.

У квітні 1980 року Чорновіл знову заарештований вже на засланні в Якутії за сфабрикованими звинуваченнями в замаху на зґвалтування (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі та як тоді казали «до Олімпіади»). Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. Витримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові.

Матеріали цієї справі ми не знайшли в архівах СБУ. Cподіваємося, що ці матеріали зберігаються десь у Якутії, і свого часу, коли на Красній площі у Москві пиво буде коштувати 10 грн, ми з колегами зможемо дослідити і цю справу. Але причини появи суто кримінальної статті розказує у фільмі 2007 року про батька Тарас Чорновол:

Практика застосування до політв'язнів суто кримінальних статей кримінального кодексу була поширеною. Чорновол, як і інші дисиденти потрапив під так звані «олімпійські арешти».

І таких випадів було багато. У своїй книзі «Світло людей: Мемуари та публіцистика» дисидент Василь Овсієнко, розповідає, що під Олімпіаду дисидентів переслідували, щоб не дати їм можливості опинитися в Україні.

1983 року Чорновіл звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.

Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, керівник МВС Юрій Кравченко заявив, що це — нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме. Перший свідок трагедії — один з лідерів Руху, майбутній кандидат у Президенти Геннадій Удовенко чомусь теж не зміг надати чіткої картини побаченого ним — лише наголошував на нещасному випадку.

Пізніше внаслідок серцевого нападу також за дивними обставинами помер один з трьох пасажирів «КамАЗу». Дуже дивно склалася доля у Володимира Куделі, водія КАМАЗу, який нібито був за кермом під час аварії. Слідством було нібито доведено, що він скоїв злочин, тобто ДТП із тяжкими наслідками, однак, несподівано він, не відбуваючи покарання був амністований. Більш того, МВС розповсюдило серед медіа чутки, що він нібито вмер від серцевого нападу. Насправді ж — це виявилося стандартною спецоперацією прикриття, бо Куделя, живий й здоровий, щоправда змінив місце проживання.

Колишній заступник генпрокурора Микола Голомша пітвердив, що Чорновола добили, ймовірно, кількома ударами кастета.

Приклад боротьби та життєвої позиції Чорновола є прикладом та настановою для інших як слід боротись за Україну та за свої права.