Коаліція за викликом. Як мажоритарники стали запасними голосами для влади

Депутатські групи з мажоритарників формально не входять до коаліції, але саме вони рятують «Слугу народу», коли власних голосів бракує. А 47 округів тим часом взагалі лишилися без депутата.

Мажоритарка — це один із головних чинників, які підточують незалежність українського парламенту від президента. А ще вона робить Верховну Раду менш структурованою та менш передбачуваною — про це майже десять років тому писав ЧЕСНО у своїй аналітиці.

Пройшли роки, змінилося скликання Ради, але тенденція незмінна — мажоритарний компонент і надалі залишається рятувальним колом для більшості. Навіть попри опозиційну риторику депутатські групи, що складаються переважно з мажоритарників, регулярно «страхують» «Слугу народу» голосами в сесійній залі. Саме вони допомагають зібрати підконтрольну більшість навіть тоді, коли партійний список вже вичерпано, але це робить парламент водночас нестабільним і залежним від індивідуальних преференцій.

Парадокс у тому, що група «Довіра», яка формально не входить до коаліції, підтримує рішення в залі частіше, ніж сама «Слуга народу».

Є ще одне суттєве обмеження мажоритарної системи, яке було й раніше, але значно масштабніше проявилося під час повномасштабної війни.

Коли повноваження мажоритарника припиняються достроково, замінити його можна тільки через проміжні вибори в окрузі, а будь-які вибори під час воєнного стану заборонені. Отже, округ просто залишається вакантним, і виборці цілих територій не мають свого депутата.

Рух ЧЕСНО дослідив роботу мажоритарних депутатів у Верховній Раді ІХ скликання, аби продемонструвати їхній вплив на політичну систему, а також проілюструвати, як вони будують ситуативні союзи з владою і виступають «компенсаторами» голосів під час резонансних голосувань.

Тенденція контролю

У попередньому дослідженні ЧЕСНО дійшов висновку: у кожному скликанні Ради, обраному за змішаною системою, фракція партії влади складалася переважно з мажоритарників, які формували основу її існування. Вибори 2019 року не стали винятком, хоча вперше в історії незалежної України одна партія отримала монобільшість.

Навіть на хвилі безпрецедентної довіри до нової політичної сили саме мажоритарка забезпечила їй самостійну більшість. У 2019 році мажоритарка вперше не створила більшість, а наростила її. «Слуга народу» виграла б і за суто пропорційною системою. Але саме мажоритарний «надлишок» визначив якість цієї більшості — і те, що сталося з нею далі.

Випадкові люди з округів, яких ніхто не перевіряв на рівні партії, стали джерелом скандалів і виключень. А коли фракція почала розсипатися, рятувати її прийшли мажоритарні групи.

Отже, правило, яке діяло для «Єдиної України», Партії регіонів та БПП «Солідарність», спрацювало й для «Слуги народу». Партія влади знову здобула контроль над Радою завдяки мажоритарникам.

Як показує аналіз кількох парламентських скликань, більшість мажоритарників потрапляє саме у фракцію влади. В той час як опозиційні фракції складаються переважно з депутатів-списочників.

Але тенденція попередніх скликань дещо змінилась, адже ми вже не бачимо класичних «тушок» і влада не переманює мажоритарників до своєї фракції. Вона тримає їх поруч, на сусідній груповій орбіті, як сталих позакоаліційних союзників, без яких не ухвалюється жодне принципове рішення.

У попередніх скликаннях провладна фракція поповнювалася самовисуванцями одразу після виборів. У ВРУ-8 депутатські групи «Воля народу» та «Відродження», які формально не входили до коаліції «Європейська Україна», регулярно голосували разом із нею.

У 9-му скликанні цей механізм став системним. «Слуга народу» також не намагається перетягнути мажоритарників з інших політичних сил до своєї фракції, однак використовує депутатські групи як компенсатор голосів, яких їм постійно бракує — на початку скликання такий патерн поведінки мали групи «Довіра» та «За майбутнє», а після повномасштабного вторгнення і заборони ОПЗЖ — новоутворені групи ПЗЖМ і «Відновлення України». Ці депутатські групи сформовані переважно з мажоритарників і діють як ситуативні союзники більшості протягом усього скликання.

Аналіз семи років голосувань у Верховній Раді ІХ скликання показує, що найбільше натискають кнопку «за», крім депутатів «Слуги народу», представники груп «Довіра» та «Відновлення України», до яких переважно входять депутати-мажоритарники.

Статистика демонструє те, що на перший погляд виглядає абсурдно: група «Довіра» підтримує рішення в сесійній залі частіше, ніж сама монобільшість. За сім років роботи Ради-9 середній рівень голосування «за» в «Довірі» становить 51%, тоді як у «Слузі народу» — 48,9%.

Формально «Довіра» не входить до коаліції, не підписувала коаліційної угоди і не несе відповідальності за дії уряду. Фактично ж її депутати дисциплінованіші за тих, хто цю відповідальність на себе брав.

З цих даних можемо зробити припущення, що фракція монобільшості велика й неоднорідна, у ній є прогульники, депутати під слідством і ті, хто голосує проти позиції керівництва. Група з двох десятків мажоритарників більш керована — і саме через це вона стає зручнішим інструментом, ніж власна фракція влади.

Аналіз також демонструє, що немає суттєвої різниці між тим, як голосують депутати-списочники й мажоритарники всередині однієї й тієї ж фракції. Але більш стійкою є інша риса: мажоритарники голосують так само, як і їхня політична сила. Зокрема однаково голосують «слуги»-мажоритарники та «слуги»-списочники. Мажоритарники від провладної політсили голосують «за» частіше, ніж решта мажоритарників з інших фракцій.

Ще в 2021 році ЧЕСНО писав, що при ухваленні законів «слугам» найбільше допомагає група «Довіра».

Зазвичай народним депутатам, які не входять у коаліції, не властива підтримка кадрових питань.

Цю тенденцію підтверджує й аналіз окремих важливих голосувань: щодо кадрових питань, державного бюджету та резонансних ініціатив влади.

Усі чотири депутатські групи здебільшого підтримали цього літа відставку уряду Юлії Свириденко, а також призначення уряду Сергія Корецького. «За» не проголосували лише кілька депутатів цих груп, і то через відсутність у залі.

Крім того, ці депутати підтримали скандальний законопроєкт про ліквідацію незалежності НАБУ і САП, а також докинули голоси для ухвалення бюджету на 2026 рік. З усіх чотирьох груп за бюджет не надійшло жодного голосу «проти» і лише один «утримався»: від колишньої «слуги» Анни Скороход.

Імітація вигнання

Ще одна цікава тенденція цього скликання повʼязана з депутатами-вигнанцями зі «Слуги народу». У 2017 році ЧЕСНО фіксував, що мажоритарники частіше за списочників залишають провладні фракції. Це логічно — списочник ризикує мандатом, адже у разі виходу з фракції щодо нього можуть застосувати процедуру відкликання.

У Раді-9 мажоритарників-«слуг», яких виключили з фракції після корупційних й інших скандалів, прийняли до себе саме депутатські групи ситуативних союзників.

Виходить замкнене коло. Депутат, від якого публічно відмовилася партія влади, насправді залишається в тому ж самому таборі, лише під іншою вивіскою.

Водночас решта екс-«слуг» обрала шлях позафракційних. Серед них зокрема депутати «групи Разумкова» — Людмила Буймістер, Роман Соха, Дмитро Микиша, а також сам ексспікер Ради й перший номер у списку «Слуги народу» на виборах 2019 року Дмитро Разумков.

Як показує аналіз голосувань, для «слуг»-вигнанців вихід із фракції не завжди означає зміну політичної позиції. Деякі нардепи, залишивши лави «Слуги народу», стали підтримувати рішення в Раді навіть частіше.

Така тенденція помітна в голосуваннях Олега Воронька, який перейшов у «Відновлення України» (72% голосів «за» вже після виходу з монобільшості проти 43% під час членства у фракції), Богдана Торохтія, який опинився в «За майбутнє» після виключення зі «Слуги» через відпочинок за кордоном під час війни, Олександра Юрченка, якого виключили через корупційну підозру (став голосувати «за» навіть на 10% частіше).

Стала частіше підтримувати рішення і Марʼяна Безугла, яка сама вирішила написати заяву про вихід зі «Слуги народу» у 2024 році через конфлікт з колегами в оборонному комітеті. Через два роки вона повернулась у фракцію. Будучи позафракційною, Безугла тисла кнопку «за» в 70% випадків, тоді як під час членства у «Слузі народу» цей показник в неї був на рівні 53%.

Вихідці зі «Слуги народу» так само часто голосують синхронно «за» із монобільшістю під час ключових для влади голосувань. Та ж Марʼяна Безугла, будучи позафракційною, проголосувала і за бюджет, і за ліквідацію НАБУ і САП, і за зміну уряду. Підтримали ці рішення і колишні «слуги» Роман Іванісов, Олександр Юрченко та Богдан Торохтій. А Микола Тищенко віддав свій голос на підтримку ідеї перезавантаження уряду, а під час інших проаналізованих ключових голосувань був відсутній.

Водночас не підтримують такі ключові для влади рішення ті із колишніх «слуг», хто свого часу увійшов до групи Разумкова. Зокрема за бюджет на 2026 рік вони навіть голосували проти.

Рідше стали голосувати «за» після вигнання також ті, хто почав прогулювати чи втік з України. Бо тоді парламентар узагалі став менше голосувати й зʼявлятися в Раді, як-от нардеп-утікач Артем Дмитрук чи нардепи під вартою Олександр Дубінський і Євгеній Шевченко. Рідше став голосувати зеленою кнопкою після виключення зі «Слуги народу» й Микола Тищенко, який провів кілька місяців під домашнім арештом у справі про незаконне затримання військового.

Округи без депутатів: чого мажоритарка не витримала

Повномасштабна війна оголила ще одне обмеження мажоритарної складової, про яке до 2022 року майже не думали.

Причина проста — коли повноваження мажоритарника припиняються достроково, замінити його можна лише через проміжні вибори в окрузі. А проводити будь-які вибори під час воєнного стану заборонено. Отже, округ залишається вакантним на невизначений час. З огляду на те, що воєнний стан триває, ці мандати з високою ймовірністю залишатимуться незаповненими до кінця каденції.

Зі списками такої проблеми немає: там мандат автоматично переходить до наступного кандидата, і це вже траплялося неодноразово.

Не можна не зауважити причини, через які округи залишилися без представників.

Що натомість

Чому депутати, які не підписували коаліційної угоди і публічно дистанціюються від влади, так стабільно дають їй голоси? Одне з пояснень досить очевидне: мажоритарник залежить від влади значно більше за списочника.

Передусім це гроші на округ: субвенції, фінансування конкретних шкіл, лікарень, ремонт доріг та ін. Для мажоритарника це те, що він показуватиме виборцям як результат роботи, і втрачати цей ресурс він не хоче. Крім того, кадрові призначення в ОВА та на держпідприємствах, які традиційно узгоджуються з впливовими депутатами від регіону.

Мотивація мало змінилася з часів, які ЧЕСНО описував у 2017 році. «Міцний господарник», потрапивши до Ради, приєднувався до фракції, що краще захищала його інтереси.

Утім, ця тенденція, найімовірніше, доживає свій вік. Чинний Виборчий кодекс, ухвалений у 2019 році, скасовує мажоритарну складову на наступних парламентських виборах. Замість змішаної системи, за якою 225 депутатів обирали за партійними списками, а ще 225 — в одномандатних округах, запроваджено пропорційну систему з відкритими регіональними списками.

Виборці голосуватимуть не лише за партію, а й за конкретного кандидата з її регіонального списку — а отже, безпосередньо впливатимуть на те, хто конкретно потрапить до Ради. Мажоритарки як складової парламенту більше не буде, тож тенденцію, яку ми описали в цьому матеріалі, сподіваємося, вже не побачимо.

Джерело даних: сайт Верховної Ради України, Портал відкритих даних ВРУ. Дані про голосування за період 29 серпня 2019 — 1 жовтня 2026 року.

Автори матеріалу: Софія Лазарова, Олександр Саліженко. Інфографіка: Рух ЧЕСНО.