Ярослав Юрчишин: "Україна може бути не проблемою, а рішенням, але ми цю можливість наразі не використовуємо"

Чергове в цій серії інтерв'ю – розмова з головою Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова, нардепом від партії "Голос" Ярославом Юрчишиним.

Ми зустрічаємось у студії на Європейської площі, щоб поговорити про демократію та вклад громадянського суспільства у відкритість держави, відновлення доступу журналістів до ВРУ та єдиний телемарафон, депутатів-блогерів та людину-функцію, а також чому владі легше домовлятись із проросійськими нардепами, ніж із представниками демократичної опозиції.

***

"Україна може бути не проблемою, а рішенням, але цю можливість ми наразі не використовуємо, хоча зацікавлення шалене"

– Україна вже майже три роки живе в режимі воєнного стану, який накладає вимушені обмеження, а також запроваджує особливий режим роботи державних органів та інституцій. Як Україні зберегти баланс в умовах повномасштабної війни з обмеженням прав і свобод, а також із застосуванням демократичних інструментів для впливу на ухвалення рішень?

– Насправді в Україні ситуація рухається в достатньо адекватному плані. Через вплив громадянського суспільства та медіаспільноти на процес ухвалення рішень можливості суттєво законсервувати демократичні процеси навіть під час війни відсутні. Навіть те, що на початку повномасштабного вторгнення блокувались певні реєстри і обмежували доступи, зараз це все відкочується на довоєнний період, незважаючи, що воєнний стан триває. 

Роль демократії – знаходити балансери, а в Україні вони нетрадиційні. Переважно в демократіях гілки влади збалансовують одна одну: виконавча – законодавчу, а судова контролює як законодавчу, так і виконавчу.

У нас, зважаючи на те, що три традиційні гілки влади в стані перманентних реформ, дуже важливу роль відіграє громадянське суспільство. Воно як активна меншість балансує і вказує напрямок, а держава вже визначає темп. Тому в даному випадку найбільша загроза для української демократії – це активізація воєнних дій, це ситуація, коли Росія фактично починає контролювати критичні напрямки для розвитку держави або ж має суттєвий вплив на лінії фронту. 

За всіх інших умов, в принципі, за нашу демократію не те щоб можна бути спокійним – бо демократія це не стан спокою, а постійний процес і робота над собою, – але принаймні той стан, який є, він гарантує, що українська демократія буде і далі розвиватися.

– На ваш погляд, ми тримаємо баланс між обмеженнями та реалізацією прав? 

– Однозначно. Ось кілька прикладів: влада дуже не хотіла повертати обов'язок для високопосадовців декларуватися. Але суспільство мало чіткий запит, який проартикулювали міжнародній спільноті. Остання теж вагалася, чи варто це робити, адже жодна європейська країна не має такого досвіду після Другої світової війни. Тому те, що поновилися е-декларації, і той рівень відкритості, який зараз є, це повністю заслуга громадянського суспільства. 

Таких прикладів дуже багато. В певних напрямках, як, наприклад, доступ до публічної інформації, нам ще треба добре попрацювати. Тут справді влада часто намагається маніпулювати обмеженнями, які нібито впроваджені через воєнний стан, але насправді він фактично не змінив закон "Про доступ до публічної інформації". Тому роботи ще багато, але насправді – так, нам вдається.

– Обмеження воєнного стану – це гарний ґрунт для маніпуляцій російськими пропагандистами, зокрема щодо легітимності державних інституцій України. Наскільки, на ваш погляд, це небезпечно для держави?

– Якщо порівнювати з тим, що було до повномасштабного вторгнення, коли працювали російські телеканали і фінансовий зв'язок із Росією не був проблемою, а можливістю, то, звісно, зараз ситуація набагато краща. Якщо порівнювати з тим, що нам необхідно, то ми дуже недопрацьовуємо в певних речах. 

Перше – координація стратегічних комунікацій. У нас є два центри, які мали би займатися протидією російській пропаганді – Центр протидії дезінформації РНБО і Центр стратегічних комунікацій Мінкульту. На початку 2022 року їхнє створення дало хороший збір інформації, були активні контакти навіть із Телеграмом, і вдавалося блокувати пабліки російської пропаганди, яка після обмежень перейшла в соцмережі і там досі працює. У соцмережах росіяни дуже активно вчаться, приклад Румунії з кандидатом у президенти тіктокером чітко показує, наскільки алгоритми можна використовувати на свою користь. 

Друге – відсутність координації, адже велика проблема в тому, щоб взяти на себе відповідальність. Наприклад, просто знайти людину, яка відповідає за єдиний марафон, щоб обговорити, як ми можемо його ефективно використовувати. Уявіть собі рекламу мобілізації рекрутингового підходу в єдиному марафоні, який має шалені охоплення і є на головних кнопках. Але з ким говорити – досі незрозуміло. Мінкульт каже, що лише адміністративно підтримує, а хто і як встановлює саму систему? Номінально ніби нарада редакторів цих каналів.

Тобто відсутність координації не дає можливості використовувати механізми, які в нас є. Водночас, якщо говорити з міжнародними партнерами, то вони часто кажуть, що круто ви вже навчилися верифікувати дезінформацію, ведете медіаграмотність на рівні як держави, так включили і громадських активістів, активно працюєте з соцмережами. Але знов-таки це український підхід персонального геройства, тобто є люди, які справді в цьому живуть і бачать свою місію, а якщо це людина, яка очолює держінституцію, то це не буде довго тривати. 

Чому так важко заповнювати вакансії, наприклад, чому в нас досі не заповнена вакансія генпрокурора? Бо треба знайти людину, яка буде виконувати функцію, але при цьому не буде проявляти активності. Зараз система відбору у влади за критерієм виконавця – що сказали з центру прийняття рішень, ти маєш виконати, а обговорення та ініціатива нікого не цікавлять. Головне, щоб ти зробив те, що тобі нарізали.

Ми втрачаємо момент, коли можемо зібрати величезну кількість інформації спільно з нашими міжнародними партнерами, опрацювати її, проговорити і запропонувати рішення не лише для нас. Наша інформаційна картина – те саме, що у Вірменії, Молдові чи Грузії. У нас виклики щодо російської пропаганди приблизно такі ж, як у країнах Балтики чи Східно-Центральної Європи. У нас Росія намагається підривати виборчі процеси так, як вона це робить у США, Канаді, Румунії та у всьому світі. 

Україна може бути не проблемою, а рішенням, але ми цю можливість наразі не використовуємо, хоча зацікавлення шалене. Я постійно на контакті зі страткомом НАТО, хочемо зацікавити нашими напрацюваннями нордичні країни, бо у них наявні проблеми з російськими впливами.

Зараз краще, ніж було, але ще далеко до використання потужностей, які ми могли б застосовувати у сфері захисту нашого інформполя.

– Про координацію, ефективність і кадровий голод. Нещодавно виник скандал після призначення на посаду в.о. директора Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Сергія Бикова, якого у ЗМІ називали наближеним до Віктора Медведчука та ОПЗЖ політологом. У нас справді настільки кадровий голод, що призначають таких людей, чи це відбувається з політичних міркувань?

– Це про те, що потрібна людина-функція. Не той, хто формуватиме політику, а лише виконувати функцію. На цьому прикладі чітко можна продемонструвати іншу тенденцію – вплив громадянського суспільства, адже призначення протривало, здається, день і, зважаючи на спротив з боку медіа, експертів, які займаються медіаграмотністю та стратегічними комунікаціями, міністр був вимушений виходити і пояснювати, що будуть проводити конкурс на посаду. 

Ключова історія тут – це навіть не тимчасова перемога, а зупинка дурості. Нещодавно читав книжку "Дикий Захід Східної Європи" Павла Казаріна, де є класна фраза, що політик, якщо він справжній і дбає про країну, має інвестувати в те, щоб не робилися дурниці. 

Ми її не допустили, і, щоб вона не примножувалася, треба добитися, щоб на посади, які пов'язані зі стратегічними комунікаціями, була система відкритих конкурсів з можливістю податися медіаекспертам. У нас немає розкоші ставити лояльних неспроможностей на важливі посади, але, на жаль, часто зараз саме так вибудовується управління держави.

– Це один із ключових факторів відкритості – якщо вона є, ми знаємо про такі призначення і можемо реагувати, а якщо її немає, то суспільство лише постфактум дізнається про них.

– Це також історія про те, наскільки можна контролювати інформацію в демократичному суспільстві. А про процедуру призначення суспільство дізналося не від органів влади, а від незалежних експертів із "Детектор медіа", які мають величезну кількість контактів у всій сфері інформаційної політики. Документно навіть сам персонаж отримав інформацію про те, що по ньому є рішення, коли до нього подзвонили з проханням про інтерв'ю. 

Це до питання, чи доцільно обмежувати доступ журналістів – ні, не доцільно, бо все одно дізнаються. Можна і далі гратися в дитячі ігри і думати, що ти цар гори і все контролюєш, але поруч є набагато вища гора, з якої все краще видно.

"У нас постійно працює 30 висококваліфікованих парламентських кореспондентів, які можуть повністю замінити канал "Рада"

– Після вашого призначення головою Комітету свободи слова рік тому ви сказали, що за час головування Нестора Шуфрича комітет деградував і був вихолощений, адже в ньому залишилася рекордно мала кількість депутатів. Тоді начебто були охочі приєднатись, однак за рік чисельність комітету не змінилась. З чим це пов'язано? 

– Причини різні, окремі опозиційні фракції вирішили, що їм доцільніше перебувати в інших комітетах, наприклад, бюджетному чи антикорупційному. Відповідно, коли немає збільшення кількості опозиційних депутатів, то немає сенсу і більшості переводити для балансу своїх депутатів. 

У даному випадку цей рік показав, що навіть у такій обмеженій кількості можна працювати – ми добилися хай і обмеженого, але повернення журналістів до Ради, був ухвалений закон про страхування журналістів, а це був перший законопроєкт, прийнятий після 2022 року. 

Комітет повертається на логічні рамки роботи, що два тижні відбувається щонайменше одне засідання, зараз готовий до другого читання законопроєкт про розширення доступу до інформації як про роботу комітетів, так і про роботу інших органів влади. 

Читайте також: Ярослав Юрчишин: У нас повна дегуманізація чиновників. Така журналістика мені не подобається

Комітет працює, людей дещо не вистачає, але, розуміючи, що це політичне рішення, воно може відбутися тоді, коли хтось із політичних гравців захоче включитися в роботу комітету. І тут є певні нюанси, бо насправді тут треба йти проти течії – Комітет свободи слова має відстоювати інтереси журналістів, а це інколи не відповідає консенсусу в парламенті. Це зовнішній гравець, якому, щоб виконувати свою функцію і адекватно інформувати суспільство, потрібен максимальний доступ до інформації та максимальний захист джерел – що час від часу йде в розріз із загальною політичною картиною, яка є в парламенті. Тому брати відповідальність за таку роботу зрештою не кожна фракція готова.

– В минулому році ви також говорили про допуск журналістів у пресцентр на Липській, у травні відновили обмежений доступ до будівлі Ради, а зараз йде мова про розширення доступу. Але питання безпеки, якими аргументували обмеження, за рік не зникли. Чому змінюється позиція влади в питанні доступу журналістів?

– Ключовий фактор – це не те, що безпекова ситуація змінилася, а те, про що раніше говорили: демократія – це процес. Якщо влада має проблеми із забезпеченням стратегічної комунікації із суспільством, то вона втрачає довіру. 

І тут є два методи: або пробувати керувати інформацією, що в постінформаційному суспільстві нереально. Можна спробувати, як Китай чи Росія, позакривати все і мати верифіковані джерела інформації, але це може зробити тоталітаризм, а не демократія. Відповідно є більший запит на релевантну інформацію, а ключові агенти, які її надають – це журналісти. Якими б не були блогери чи популярні подкастери, але це не ті, хто подають інформацію тут і зараз, а журналісти дають інформацію збалансовано та з дотриманням етичних стандартів. 

Відповідно, якщо парламент і далі хоче залишатися гравцем – а він вимушений ним залишатися в парламентсько-президентській республіці, навіть незважаючи, що в нас монобільшість, – то доступ до інформації є критичним. Журналісти будуть, і це я говорив колегам, коли ми змінили позицію і керівництва ВРУ, і безпекових служб, що пресцентр на Липській – не варіант, бо там немає можливості швидко запитати, що відбувається в залі. Навіть третій поверх – куди ближчий контакт, але це не межа.

Зараз працюємо з парламентськими журналістами над тим, як вдосконалити доступ. Справді є безпекові обмеження, але, з іншого боку, вони мають бути логічними і пояснюваними. Бо ключова річ – це трансляції в ТікТоці колег, а їм це заборонити ніхто не зможе, адже однією з функцій статусу народного депутата є інформування про свою діяльність, і регламентний комітет не може це переступити навіть через наявність постанови.

Читайте також: "Куди ТікТоку можна – журналістам зась": чому ЗМІ досі не пускають у Раду 

Найбільш логічний шлях – зняти цю ж заборону для журналістів і це цілком реалістично зробити. Ми плануємо зустріч журналістів, Управління держохорони, спецслужб та Апарату ВРУ, щоб доступ був більш ефективним.

– Вам не здається, що законодавчі обмеження – це бюрократична рамка, яка не відповідає реальності технологічного прогресу і поширенню інтернету? Крім того, є канал "Рада", прямі функції якого висвітлювати діяльність ВРУ та народних депутатів, він міг бути монополістом у цій ситуації і транслювати засідання замість окремих депутатів, які це роблять у ТікТок із ковбойськими капелюхами та трояндами. Ще один фактор – у ВРУ досі є нардепи від забороненої проросійської ОПЗЖ, тобто безпековий аргумент про таємницю засідання не зовсім логічний. 

– Телеканал "Рада" зараз виконує дуже непритаманні для парламентського каналу функції – державного каналу в межах єдиного марафону. Оскільки останній формально це консорціум комерційних і державних медіа, то відповідно там потрібне державне медіа, яке би могло бути провідником позиції держави, а крім каналу "Рада" такого медіа у нас немає. 

Тому чи нелогічним виглядає використання парламентського каналу, функція якого інформувати про парламент, з якоюсь іншою метою? Цілком нелогічним. Чи логічною була би постановка питання, чому парламентський канал не виконує свою функцію? Цілком логічною, якби більшість більше дбала не про збереження образу сильної президентської влади і єдиного джерела усіх рішень в Офісі президента, а відстоювала парламентаризм.

Це може змінитись, ми бачили і не менш консолідовані парламенти під час сильних президентів – скажімо, середина правління Кучми чи весь період Януковича. Але як тільки починалося падіння довіри та рівня підтримки президента, парламент починав відбудовуватися.

Наприклад, сьогодні Всесвітній день боротьби з корупцією (запис розмови відбувся 9 грудня, коли відзначається міжнародний день боротьби з корупцією, – прим. ред.), і дуже часто Петро Олексійович любить згадувати, що це він – автор антикорупційної реформи. Але якщо бути чесним, то вона почалася під час парламенту Януковича і приймали її під барабани Майдану і тиск суспільства. 

І тому на даний момент поки не виглядає на те, щоб була політична спроможність повернути парламентському каналу "Рада" його функції інформувати про парламент, а, відповідно, з цього виникає низка інших питань. 

Але, якщо парламентський канал не справляється або ж йому влада виділила інші функції за мовчазної згоди більшості, то давайте дамо журналістам цю можливість. У нас постійно працює 30 висококваліфікованих парламентських кореспондентів, які можуть повністю замінити канал "Рада". 

Мої постійно проводимо комунікації з представниками Мінкульту, Офісу президента і спроби раціонально пояснити, що, друзі, або ви поміняєте інформаційну політику з вибудовування стратегічних партнерств із доброчесними медіа самостійно, або ми будемо це робити під примусом за запитом суспільства та наших міжнародних партнерів. Вже зараз Європейська комісія порушує питання: чому парламентський канал не зовсім парламентський, чому інформування про роботу парламенту не відбувається в тому форматі, в якому воно мало б бути.

Ви цілком праві, що в час інтернету та соцмереж нема сенсу сподіватися, що щось можна не показати – тоді це хтось покаже замість вас і так, як йому вигідно. І в даному випадку мої колеги тіктокери і блогери, часто розповідаючи про несуб'єктність парламенту, справді класно підіграють владі. Бо коли ти парламентар і говориш, що мені соромно за цей парламент, ну так, друже, ти всередині – роби щось, а не тільки тікточ.

– Про раціональні аргументи. Хіба керівництво парламенту чи загалом влада не розуміє, що за час обмежень карантину і воєнного стану, вони фактично створили ідеальні умови для депутатів-блогерів, яких раніше не було? А зараз вони мають в десятки більшу аудиторію, ніж сама ВРУ в соцмережах. Вони скористалися моментом і фактично створили альтернативу ЗМІ.

– Саме так, на початку повномасштабного вторгнення сайт і діджитал-платформи ВРУ були максимально популярними, але почали падати, бо дають "пережовану" інформацію, а люди потребують інформації тут і зараз. Тому ця величезна аудиторія перетікла переважно до опозиційних депутатів. Якщо керівництво парламенту і більшість хоче, щоб домінувала опозиційна адженда і погляд на роботу парламенту, ну окей.

Сайт ВРУ мегапопулярний, і він насправді дає дуже багато інформації, якої немає ні на каналі "Рада", ні в тіктоках, бо це аналітична інформація. Тут просто або ми будемо дорослі, або далі граємося у войнушки тим, що щось пообмежували, але в демократичному суспільстві це не працює.

"Великий виклик – що в нас досі генпрокурор не України, а Офісу президента"

– Щодо реактивності влади і відсутності кроків на випередження. Можливо, у Верховній Раді не до кінця розуміють ризиків, які пов'язані з нардепами, що мають підозри? Наприклад, Нестор Шуфрич досі є членом Комітету свободи слова, Олександр Дубінський є заступником голови Комітету з питань фінансів, а Євгеній Шевченко іронічно є головою підкомітету з питань взаємодії з правоохоронними органами в економічних питаннях Комітету з питань економічного розвитку. Чому керівництво парламенту, на ваш погляд, не реагує, адже це очевидні ризики для парламенту як інституції?

– Тут дві причини, перша – глобальна – це несуб'єктність діючого складу парламенту, оскільки саме суспільство вирішило, що парламент – це похідна від президента. І власне парламент боїться приймати такі рішення. Навіть без змін регламенту ВРУ Артема Дмитрука можна відкликати, отже можна відкликати і всіх решту. 

Те, що ми цього не робимо, створює перспективну проблему. Рано чи пізно ми опинимося в процесі переговорів, і це може бути елементом торогу, зокрема, Росії повернути її проксі на позиції, які б впливали в парламенті. Виглядати це може досить легенько – що одна людина в якомусь комітеті з економіки буде контактувати з правоохоронним органом, але насправді – це доступ агентури до конкретних рішень.

Другий момент – максимально практичний. Мені здається, що після голосування за Малюка як голови СБУ – я можу помилятися, але – з того, що я пам'ятаю, це був останній раз, коли від "слуг" було 226 голосів. Тобто де-факто немає більшості. 

Читайте також: Криза монобільшості чи парламенту: що насправді відбувається у Раді?

Ну, формально вона є, але для ухвалення рішень їм треба йти домовлятися, і набагато легше це робити з людиною чи групою, по якій є низка кримінальних проваджень. Особливо, якщо генпрокурор, голова МВС і ДБР – твої і всі правоохоронні функції у тебе. І тут великий виклик, що в нас досі генпрокурор не України, а Офісу президента. 

Велика проблема, що ніщо не робить тебе таким, умовно кажучи, реформатором, як дві – три відкриті кримінальні справи. Пам'ятаю, як ОПЗЖ всім складом "героїчно" голосувало за Стамбульську конвенцію, хоча в їхній програмі дуже чітко написано, що вони проти будь-яких європейських цінностей та рівностей. Але інших варіантів для них на той момент не було. І з ОПЗЖ набагато легше домовитись, ніж з "Голосом", "Батьківщиною" чи "ЄС" не тому, що там хтось кращий чи гірший, а тому, що в опозиційних не проросійських партій є завжди можливість відстоювати свої програмні цілі. І це довший процес. А тут прийшов: "Не буде руху по цій кримінальній справі" – і все. На фінансовій базі домовлятися набагато легше, а це представники великого бізнесу, який через повномасштабне вторгнення серйозно постраждав, і пільги сприяння дуже впливають, тому вони зручні партнери.

– Але в проросійських нардепів немає "золотої акції" впливати на ситуацію, бо є інші фракції та групи. 

– Варіантів є безліч, але питання часу і готовності йти в переговори, бо групи "За майбутнє" чи "Довіра" як мажоритарники, вони все одно зацікавлені в інтересах їхніх регіонів та округів, і з ними легко домовлятися. З "Голосом", "Батьківщиною" і "Європейською солідарністю", якщо знімати політичні акценти, завжди можна домовлятися по певних речах. Наприклад, нереально, коли ми не проголосуємо за євроінтеграційні процеси, бо наші виборці всі проєвропейські.

Це питання домовленостей, а для цього має бути суб'єктність, що ти можеш прогарантувати. А коли переважно керівники більшості вимушені бігати за кожним рішенням і пчихом на Банкову і погоджувати їх, а там в пріоритеті питання війни і у кожен закон Володимир Зеленський не буде втручатися. І це цілком логічно та правильно. Тому, коли на погоджувальній раді представники більшості можуть сказати, що нам треба приймати якийсь закон саме так, бо не встигнемо погодити інший варіант, то всі, хто себе поважає, скаже: окей ми не беремо участі в цьому процесі. А залишається хто? Правильно – ті, з якими найлегше домовлятись.

***

– Які найважливіші рішення, на ваш погляд, ухвалила Верховна Рада ІХ скликання?

– Насправді ми історично єдиний парламент і, сподіваюся, останній, який був вимушений верифікувати введення воєнного стану, тобто де-факто оголошення агресії проти нас. Це найісторичніше, що ми насправді зробили. Також ратифікація Стамбульської конвенції, фактичний початок процесу вступу до Європейського Союзу, отримання асоціації кандидатства – це величезна роль парламенту. 

Ми любимо один одного критикувати, але, чесно кажучи, я як історик можу сказати, що через роки наш парламент будуть оцінювати зовсім по-іншому і, можливо, такі "чуда", як Дубінський, Шуфрич і Дмитрук, забудуться, але буде спогад про те, що парламент під час війни працював щодня без зупинки. 

Звісно, дуже важливий аспект, що парламент під час війни щодня контролювали і робили кращим наші громадські активісти, медіаексперти – за що вам величезна подяка, бо насправді полісі процес – це завжди не один гравець. 

– А що парламенту так і не вдалося реалізувати? 

– Те, що суспільство не знає, що ми робимо, що ми самі себе закрили – це величезна проблема для парламенту. Те, що ВРУ, маючи настільки консолідовану більшість, фактично не відіграє тієї ролі, яку мали би відігравати в парламентсько-президентській республіці, не встановлює ключові напрямки і правила. Відповідальність за будь-які ратифіковані мирні угоди ми будемо розділяти з президентом, але комунікаційно на нас покладуть ще більшу відповідальність. Погодження грати другою чи третьою фігурою на цій шаховій дошці – це теж великий виклик парламенту.

– Яку книжку порадите?

– Щоб бути в реальності, то це "Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину" військового лікаря і мого колеги по Пласту Олександра Гоменюка. Це щоденник, який не дає відриватися від реальності, а її дуже важливо сприймати такою, як вона є. 

Також це "Дикий Захід Східної Європи" Павла Казаріна – надзвичайно люблю його публіцистику за типаж коротких пострілів чи перезарядок, дуже короткі і влучні речення. 

І дуже би радив почитати "Подолати минуле: глобальна історія України" Ярослава Грицака для розуміння того, що у нас тут відбувається – це частина світової цивілізаційної рамки. Але дуже важливо зрозуміти, що при цьому ми не "пуп всесвіту" і що весь світ не має нас рятувати, а що ми можемо бути цікавими світу лише тоді, коли показуємо себе ефективними, спроможними і є рішенням, а не проблемою. Час 2022-го року, коли нам допомагали, бо нами захоплювалися, на жаль, завершився, і тепер нам треба відроджувати і посилювати позицію, щоб нами знову захоплювалися, але вже на конкретних напрямках. Наприклад, у взаємодії влади та суспільства є величезна перспектива продемонструвати, які високі ці стандарти.

– Яку музику ви слухаєте?

– Зараз на музику мало часу, але останній альбом ТНМК "Пожежі міста Вавілон" чи творчість Жадана – це завжди річ, яка дозволяє переключатися. А на пробіжках я слухаю книжки. 

– Який фільм ви б порадили подивитися?

– Зараз Різдво, і в мене з дружиною улюблена традиція і кілька фільмів, які ми передивляємося: "Реальна любов", особливо зараз, коли в радіо постійно пісні з цього фільму, ну і "Траса 60" – це про сприйняття реальності, як ми її формуємо, а не вона формує нас.