Андрій Магера: “На третій рік повномасштабної війни єдиний телемарафон шкодить державі”

Чергове у цій серії інтерв’ю — розмова з колишнім заступником голови ЦВК, експертом з конституційного права ЦППР Андрієм Магерою.

Для розмови ми зустрічаємось у студії на Європейській площі. У першій частині інтерв’ю говоримо про спробу оголошення стану війни, непропорційність обмежень воєнного стану, шкоду єдиного телемарафону, проблеми міжпарламентської співпраці та “латання дірок”  держави громадянським суспільством.

***

“Обмеження конституційних прав і свобод громадян — неминучий наслідок воєнного стану, а не тому що держава хоче прикрутити комусь гайки”

— Україна вже майже три роки живе в режимі воєнного стану, який накладає вимушені обмеження, а також запроваджує особливий режим роботи державних органів та інституцій. Як Україні зберегти баланс в умовах повномасштабної війни з обмеженням прав і свобод, а також із застосуванням демократичних інструментів для впливу на ухвалення рішень?

— Введення воєнного стану, безумовно, має своїм наслідком обмеження окремих конституційних прав і свобод громадян. Принагідно ми можемо згадати кінець 2018 року, коли теж був введений воєнний стан, але він був дуже своєрідний і чомусь не передбачав жодних обмежень конституційних прав і свобод. Він не вводився на всій території України. Дехто це пов’язував із тим, що нібито мають бути перенесені чергові президентські вибори. Але зрозуміло, що цього не сталося, воєнний стан існував дуже короткий період і на цьому була поставлена крапка. 

Натомість після 24 лютого 2022 року воєнний стан триває вже третій рік. Варто наголосити, що Конституція має певні гарантії навіть під час дії воєнного стану. Не можуть обмежуватися окремі конституційні права і свободи — на життя, гідність, свободу, недоторканність, звернення, певні юридичні гарантії, які стосуються, наприклад, кримінального переслідування та ін. 

Всі ці права безумовно гарантовані навіть під час дії воєнного стану, натомість усі інші, які не визначені в ст. 64 Конституції України, можуть обмежуватися,  наприклад, право обирати і балотуватися на виборах, участь у референдумі, право на мирні зібрання, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання. Я не випадково згадав саме цей перелік, адже вони безпосередньо впливають на реалізацію політичних прав громадян. 

Разом з тим, зверніть увагу, що хоч ст. 36 Конституції про право на свободу об’єднання у політичні партії не є в переліку захищених, проте, коли вводився воєнний стан у 2022 році, дію цієї статті не було обмежено. Тобто партії продовжили свою діяльність і не перебувають під забороною, так само як і не заборонено право на свободу совісті і діяльність релігійних організацій. 

Це не означає, що можна на власний розсуд, незважаючи на воєнний стан, у будь-який спосіб нелояльно ставитись до держави — ні, це значить, що ці обмеження мають бути пропорційними до заявленої мети. Якщо, наприклад, оголосити, що комендантська година буде 24 години на добу і так триватиме щоденно, то зрозуміло, що це непропорційно і так не може бути. Натомість комендантська година, наприклад, із 24-ї години до 5-ї ранку — це нормальна річ.

Більше того, здається, у нас навіть є одна область, яка взагалі не має комендантської години — це Закарпатська (Закарпатська — єдина область в Україні, де комендантську годину не запровадили, у місцевій військовій адміністрації переконані, що потреби в таких обмеженнях наразі немає —  прим. ред.). Добре це чи погано — вирішують відповідні обласні військові адміністрації і на власний розсуд ухвалюють такі рішення. 

Слід розуміти, що обмеження конституційних прав і свобод громадян — неминучий наслідок воєнного стану, а не тому що держава хоче прикрутити комусь гайки. Все через те, що треба зосередити зусилля держави і всього суспільства на відбитті збройної агресії російської федерації. В ідеальному вимірі мала б бути повна консолідація українського суспільства. 

— На ваш погляд, ми тримаємо баланс між обмеженнями та реалізацією прав? 

— Дуже дивним під час дії воєнного стану, наприклад, було запровадження такого поняття, як єдиний телемарафон. Дивно, адже коли одні приватні телеканали на власний розсуд викидають із сітки мовлення, натомість туди включаються інші приватні телеканали, які ще й фінансуються з держкоштів, то це взагалі дуже дивна історія.

Це точно приклад того, чого не варто було робити, більше того, як на мене, на третій рік повномасштабної війни єдиний телемарафон шкодить державі, адже люди, які мали б шукати інформацію в українському інформаційному просторі, починають порпатися в російських дезінформаційних телеграм-помийках. 

Читайте також: Лише 17% українців вважають, що телемарафон не втратив актуальності

І це серйозна проблема, адже інформаційна безпека країни — це дуже важливий момент, але вона не забезпечується шляхом єдиного телемарафону.  Ті телеканали, які в нас працювали у 2022 році, як на мене, більшою чи меншою мірою перебували у правовому полі України і якихось серйозних нарікань до їхньої роботи не було. Але те, що, наприклад, зараз телеканал “Еспресо”, “5 канал” і “Прямий” викинуті з цієї сітки, — це проблема і так не має бути. 

Другий момент — я, відверто кажучи, не розумію обмежень щодо міжпарламентської співпраці для опозиційних депутатів безвідносно до назви партій. Міжпарламентська співпраця посилює позицію України під час цієї війни, адже на міжурядовому рівні ситуація добра, і це окрема історія. Однак коли на міжпарламентському рівні опозиційних депутатів не випускають за кордон, а такі випадки були, на жаль, не поодинокі, то це, безумовно, негативний чинник. І це те, що є непропорційним у цій ситуації.

Представники влади повинні чітко розуміти, що парламентська опозиція — це не опозиція до держави чи суспільства, це різні речі, і коли сприймають опозицію до влади як опозицію до країни, то це неправильний підхід і так не повинно бути.

У нас була дуже цікава “опозиційна сила” ОПЗЖ, і слава богу, що її заборонили. Це був прокремлівський проєкт, який займався озвучуванням кремлівських наративів. Але у чинному складі парламенту у нас є ще три парламентські опозиційні сили — “Батьківщина”, “Голос” та “Європейська солідарність”. Це, на мою думку, українські політичні сили. У них, можливо, інше бачення розвитку країни, ніж у провладної партії, в багатьох питаннях, але, безумовно, у своїх програмах вони намагаються підкреслити прихильність проукраїнській позиції. 

Якщо влада хоче поширити інформацію, то для цього вона має відповідні важелі — “Суспільне” або телеканал “Рада”, який має доносити парламентську позицію різних парламентських сил, а не лише однієї окремо взятої. 

“Щодо стану війни, то для юридичної чистоти, очевидно, на нього, мабуть, треба було виходити”

— Як ви ставитесь до ідеї скасування частини обмежень воєнного стану? 

— Безумовно, таке рішення треба приймати вже самими обласними військовими адміністраціями, які бачать ситуацію у своєму регіоні і мають більше даних, ніж ми з вами, адже до них стікається інформація, яка не для друку та розголошення.

Треба зважати на конкретні ситуації. Наприклад, ситуація у Львівській області не така, як у Харківській, Сумській чи Чернігівській областях, які безпосередньо межують з російською федерацією. Але коли намагаються просто перестрахуватися, то це непропорційно та необґрунтовано. Перестрахування, аби десь чогось не сталося, — добра позиція, але все ж треба виходити з реалій.

— Це має регулюватись на рівні Верховної Ради чи на місцях? 

— З точки зору чинного законодавства великий обсяг компетенцій із цього приводу дійсно мають ОВА. Вони, наприклад, ухвалюють рішення про комендантську годину. 

Відверто кажучи, дивним було, чому перед 24 лютого, коли безпосередньо за два дні до того російська федерація в особі путіна визнала так звану незалежність так званих днр та лнр, укладалися так звані договори про взаємну допомогу і оборону, то вже було зрозуміло, що ескалація неминуча. Але в той день, 22 лютого, чомусь видавався указ про введення надзвичайного стану, хоча передумов для нього не було, але були прямі передумови для введення воєнного стану.

Я не до кінця розумію, навіщо була запропонована така логіка і на що вона впливала. Очевидно, воєнний стан давав би більше можливостей для маневру нашому військовому командуванню в плані мінування і багато інших аспектів.

Далі деякі юристи кажуть: а чому після агресії не оголошувався стан війни? Наскільки мені відомо, то відповідний законопроєкт вносився президентом до парламенту, але потім був відкликаний і його не залишилося в реєстрі ВРУ. 

Питання насправді дуже складне навіть для юристів з точки зору конституційного права. Чому? Дійсно, Конституція України передбачає два правові режими в цій сфері — воєнний стан і стан війни. Перший запроваджується у разі загрози нападу, а другий — у разі агресії як доконаного факту. У нас вже мала місце агресія, я вже мовчу, що 19 лютого 2014 року вважається часом початку російської агресії, але навіть безвідносно до цього давайте відштовхуватися від 24 лютого 2022 року.

У такій ситуації мав би бути оголошений стан війни, але тут є дві проблеми, і одна з них не знята і до сьогодні — чинна Конституція України передбачає обмеження конституційних прав і свобод громадян безпосередньо, якщо йдеться про введення воєнного або надзвичайного стану. Натомість про стан війни нічого не сказано, хоча ми чудово розуміємо, що цей стан є значно жорсткішим. 

Другий момент: на сьогодні у нас існує фактично одна стаття одного закону, яка в дуже куцому вимірі розвиває конституційні положення щодо стану війни, де написано, що у разі оголошення стану війни настає воєнний час. Крапка. Що це таке, в якій сфері, які особливості стану війни — всього цього в жодному законі України немає: ні в законі “Про оборону України”, ні в законі “Про Збройні Сили України”. У нас навіть немає профільного закону про стан війни, хоча є закон про правовий режим воєнного стану. Це дуже серйозне недопрацювання законодавця. 

Тепер уявіть ситуацію. 24 лютого 2022 року, п’ята година ранку, повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України — що вводити? Очевидно, якби вже був воєнний стан і працювали всі його механізми, можливо, ми були б більш готові до цього. А щодо стану війни, то для юридичної чистоти, очевидно, на нього, мабуть, треба було виходити, але до цього ми жодною мірою не підготувалися. І це не закид чинній владі, це закид усім попереднім владам, які були з 1996 року, з часу ухвалення чинної Конституції. 

— Обмеження воєнного стану — це гарний ґрунт для маніпуляцій російськими пропагандистами, у тому числі щодо легітимності державних інституцій України. Наскільки, на ваш погляд, це небезпечно для держави?

— Держава має бути більш активна у цій сфері, її зусилля мають бути спрямовані, зокрема на тому ж телемарафоні, не на те, аби шукати способи, як підняти рейтинг чинної влади, а на боротьбу з російськими фейками, покращувати правову та історичну освіту населення. Це все для того, аби українське суспільство не одурманювалось — це найважливіший момент. 

Якщо український обиватель не знаходить цієї інформації в українському просторі, то він шукає її на російських помийках, які, повірте, працюють дуже ефективно для значної кількості українських громадян. 

Коли ми говоримо про легітимність чи нелегітимність влади, то треба віддати належне громадянському суспільству, що створило всі умови, аби роз’яснити громадянам ці питання. Центр політико-правових реформ ще до закінчення п’ятирічного строку повноважень чинного президента Володимира Зеленського оприлюднив матеріал, в якому експерти розписали цю ситуацію і пояснили, чому неможливо проводити вибори ні Верховної Ради, ні президента, чому легітимність президента залишається до наступних виборів і вступу на пост новообраного президента. 

Але що б у цій ситуації було ідеальним — це рішення Конституційного суду з офіційним тлумаченням тих положень Основного закону, щодо яких є питання. Це варто було б робити завчасно, ще у 2023 році, але КСУ з власної ініціативи нічого не може розглядати. Мав би бути належний суб’єкт такого подання — президент, щонайменше 45 нардепів, Кабінет міністрів, Верховний суд або ж Уповноважений ВРУ з прав людини.

У президента, як зацікавленої особи, є конфлікт інтересів, тому в цій ситуації більш коректно було б звертатися до КСУ саме омбудсмену, адже це торкається безпосередньо конституційних прав і свобод громадян — скільки часу це має тривати, чому не обирається президент і парламент та ін. Це був би дуже гарний знак для міжнародної спільноти, не було б у зарубіжних виданнях якихось конспірологічних версій, припущень або, ще гірше, вкидів. Важливо, аби така інформація доносилась.

Наприклад, я досі не бачу пояснень, коли розганяються тези з російського боку, що начебто Радянський Союз розпався незаконно, чи Україна незаконно з нього вийшла, або недотримано процедур тощо. А хто з українського боку, крім блогерів, над цим працює? 

Я хочу подякувати і віддати належне українським блогерам — той же історик Віталій Дрібниця чи юрист Андрій Попик. Але це мала б робити в першу чергу РНБО — відібрати істориків, юристів, економістів та міжнародників і пояснити ці моменти. Так само пояснити українському суспільству, що навіть якщо держава не опирається агресії сусідньої держави і не зробила жодного пострілу, це все одно вважається агресія. Адже з точки зору міжнародного права це війна, яка не має виправдання. 

І всі російські наративи про “превентивну війну”, або, як путін сказав, “якщо бійка неминуча, то треба бити першим” — це психологія гопника. Жодного виправдання “превентивної війни” немає і бути не може. Це зазначено в міжнародному праві — і резолюція 3314 Генасамблеї ООН 1974 року, і Римський статут Міжнародного кримінального суду, де це більш детально виписано.

Дуже багато повинна працювати в цьому напрямку сама українська держава. Слава богу, громадянське суспільство намагається якісь діри залатати, але воно не має тих можливостей, які має держава.