Володимир Венгер: “Ми показали усьому світу, що жорстке військове командування в умовах війни — це не правило”

Третя у цій серії інтерв’ю — розмова з деканом факультету правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”, міжнародним експертом з питань виборів та верховенства права Володимиром Венгером.

Для розмови ми зустрічаємось у студії на Європейської площі. У першій частині інтерв’ю говоримо про збереження балансу обмежень воєнного стану, воєнний мандат президента, подвиг парламенту, унікальний досвід України, природне відчуття справедливості й “останній бастіон” українців.

***

“Маємо вперше з часів Другої світової повномасштабну війну в країні з розвиненою правовою системою та демократичними традиціями”

— Україна вже понад два роки живе в режимі воєнного стану, який накладає вимушені обмеження, а також запроваджує особливий режим роботи державних органів та інституцій. Як Україні зберегти баланс в умовах повномасштабної війни з обмеженням прав і свобод, а також із застосуванням демократичних інструментів для впливу на ухвалення рішень?

— Гарне запитання. Його можна розділити на два компоненти — науково-теоретичний та практичний. Конституція передбачає, що певні права громадян можуть бути обмежені. В теорії конституційного права це називається гарним та ємким поняттям “екстраординарна ситуація”. І це не лише воєнний стан, а й, наприклад, надзвичайний стан та інші ситуації, які потребують нестандартного регулювання. 

З точки зору теорії та практики більшості демократичних країн, досить добре врегульований його початок — оголошення та особливості функціонування воєнного стану. Українська Конституція з певними проблемами, але дає відповіді на ці питання. Регулюється й завершення екстраординарної ситуації. Водночас є проблеми з тим, що відбувається всередині самого екстраординарного стану.

Конституції більшості європейських країн побудовані так, що мається на увазі приблизно однаковий спосіб обмеження прав і свобод людини протягом усієї екстраординарної ситуації. Адже більшість демократичних країн вважає абсолютно обґрунтованим, що такі ситуації триватимуть недовго — кілька днів, тижнів чи місяців. 

Натомість у ситуації України маємо вперше з часів Другої світової повномасштабну війну в країні з розвиненою правовою системою та демократичними традиціями. І хоча наразі це традиції перехідної демократії, але вони все ж є. Ми пишаємось чесними виборами за останні кілька різних кампаній. Крім того, Україна має власні традиції парламентаризму та місцевого самоврядування. 

Жодна демократична країна, їхні конституції та правове регулювання не готові до дуже довгого екстраординарного стану. Це теоретична основа, але є практична. Наприклад, у перші тижні повномасштабної війни у громадян не було внутрішнього обурення щодо перевірки мобільних телефонів на блокпостах — контактів чи фотографій. Вони сприймали ці обмеження нормально. Те ж саме було і щодо мобілізації, наприклад, рухомого й нерухомого майна. Це було певний проміжок часу і це був традиційний екстраординарний стан, а от пізніше почалось обурення.

Інша паралель — проведення мирних зібрань. У перші місяці повномасштабної війни їх не було. Всі покладалися на місцеве самоврядування, яке фактично рятувало публічну владу в той час, а також на керівників військових адміністрацій. А рівень довіри до військових був неймовірно високий. Відповідно, нікому навіть на думку не спадало пікетувати когось через, наприклад, неправильну мобілізацію або надмірне використання коштів. Це яскрава ілюстрація того, що екстраординарна ситуація повинна бути обмежена часово, змістовно і територіально. 

Я можу багато прикладів навести, коли демократія в Україні з одного боку спрацьовує і починається суспільне обурення — це чіткий індикатор того, що наше суспільство демократично зріле й ми реагуємо на виклики. Зараз з’явилася критика президента, уряду і навіть певних військових. Це все тому, що ми вийшли за традиційні короткі проміжки екстраординарного часу.

Це унікальний досвід, який цінний не лише для України, а й для Європи та більшості демократичних країн світу. Ми дійсно в унікальному стані, попри всю його трагічність і жахливість.

— Якщо він триватиме ще невизначений час, яким чином працюватимуть обмеження? Можливо, якась частина з них має бути скасована?

— Скажу не дуже приємну і навіть дещо жорстку річ, але оскільки я науковець, мені простіше про це говорити. Більшість обмежень воєнного стану дуже загально передбачені законодавством або взагалі нічим не врегульовані. Вони застосовані певними адмінорганами, а інколи навіть є доброю волею самого суспільства підпорядковуватись цим правилам. Таким є вияв суспільного договору в умовах воєнного стану.

Більшість обмежень, згідно зі статтями 64, 92 та іншими приписами Конституції, повинні накладатися законом. У нас величезна кількість обмежень накладені на рівні підзаконних актів. У кращому випадку це постанови Кабміну, інколи — накази міністерств.

Найяскравіший приклад — обмеження для виїзду чоловіків за кордон. Закон дозволяє це робити, і це нормально. Але як робили винятки для виїздів у перші місяці після вторгнення чи навіть у перший рік — були якісь інструкції, листи і навіть роз’яснення прикордонної служби прикордонникам окремого загону. Були абсолютно комічні випадки, коли прикордонник казав, що якийсь із винятків не передбачений інфографікою, розробленою прикордонною службою.

Коли говоримо про скасування обмежень, потрібно розуміти, що вони не встановлювалися у єдиний визначений спосіб. Відповідно, треба врегулювати ті проблеми, які є — десь зробити більш чіткими обмеження, які потрібні, і відмовитись від обмежень, які не потрібні. 

Держава вже кілька разів пробувала це робити, наприклад, щодо кримінального розслідування. Стаття 615 КПК передбачає особливості проведення досудового розслідування в умовах воєнного стану. І дуже цікаво, як еволюціонував текст цієї статті, починаючи з 24 лютого 2022-го і щонайменше до кінця року. В неї кілька разів вносились зміни, і редакція, яка діяла у червні — липні 2022 року — це жах. Ці обмеження вдалося зняти завдяки активній позиції громадянського суспільства, експертів, науковців та адвокатів у сфері кримінальної юстиції.

Тому держава робить спроби регулювання обмежень, інколи вдало, інколи не зовсім. Основний запобіжник — природне відчуття справедливості, яке притаманне українцям і яке загострилося в умовах повномасштабної війни. Дуже шкода, що ми мусимо вдаватися до цього “останнього бастіону”, адже в демократичних країнах до нього просто не доходить. Працюють інші запобіжники — юридичні, інституційні тощо.

Важливо рухатись у напрямку пом’якшення або оптимізації обмежень через правильне їх законодавче регулювання, тримаючи руку на пульсі самого суспільства.

— Якісь статті діючого закону про воєнний стан, на ваш погляд, можуть бути скасовані?

— Потрібно досить позитивно оцінити роботу держави, зокрема редагування законодавства про мобілізацію та мобілізаційну підготовку. Можливо, це все дуже довго тривало, але, тим не менше, процес був достатньо інклюзивний, були залучені основні зацікавлені суб’єкти — Міноборони, Генштаб, усі політсили в той чи інший спосіб вносили пропозиції, і навіть громадянське суспільство до певної міри було залучене.

Можливо, та редакція закону, яка вийшла, була не зовсім оптимальною, але, тим не менше, це був гарний процес, який дав не найгірший результат. І з цим досвідом, мені здається, було б добре попрацювати із приписами закону про правовий режим воєнного стану.

Є серйозні проблеми з обмеженнями, в яких живемо. Наприклад, регулювання комендантської години. Якщо запитати юриста, де чітко виписано всі обмеження, які можуть накладатися, ким саме та які є раціональні винятки, ніхто чіткої відповіді не дасть.

Треба рухатися шляхом, аби мати максимальну чіткість у таких обмеженнях і, умовно кажучи, дискреція (право й можливість вирішення питання посадовою особою або держорганом на власний розсуд в порядку та межах  законодавства — прим. ред.) суб’єктів владних повноважень — військові адміністрації, цивільні органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, — аби вона була мінімальною, де цього не вимагають обставини. Бо велика дискреція — це ризик корупції та зловживань.

Є гарна теза — будь-яка влада тяжіє до концентрації, збільшення влади та узурпації. Це природно, і це не українська новела, так є у всіх цивілізованих країнах. Наше завдання — думати, які запобіжники можуть обмежити тяжіння до концентрації.

“Децентралізація та деконцентрація влади в умовах активних бойових дій — достатньо ефективний інструмент”

— Чи є, на ваш погляд, зараз узурпація влади?

— Ні, очевидно, узурпації немає. Я б навіть не сказав, що в нас є релевантна концентрація влади. Особливо перший рік повномасштабної війни ми мали дуже унікальний досвід, про що я неодноразово розповідав на міжнародних майданчиках.

Науковці та експерти з міжнародної безпеки та конституційного регулювання діяльності публічної влади були просто вкрай здивовані. Усі оонівські миротворчі стандарти націлені на те, аби не допустити надмірної концентрації влади в руках військових. Бо там, де працює зброя при владі, як правило, закони мовчать.

В Україні ми маємо дуже цікаву ситуацію, коли президент України, уряд і все військове командування протягом першого року війни могли ввести військові адміністрації в усіх населених пунктах і замінити органи місцевого самоврядування та майже всю цивільну владу на військові адміністрації. Але цього не було зроблено. Були введені військові адміністрації лише на рівні областей та районів, а також замінені держадміністрації військовими. Хоча й там фактично змінили лише вивіску і значною мірою залишились працювати ті ж самі люди.

Тобто у нас протягом більше як двох років загрози, що будуть створені жорсткі військові системи управління, надмірної концентрації влади немає. Хоча Конституція і відповідне законодавство дозволяють президенту це зробити на рівні області, і на рівні району, але цього немає. І це насправді унікальний досвід, який потребує аналізу, адже ми показали всьому світу, що жорстке військове командування в умовах війни — це не правило. Можливо, в якихось країнах це потрібно і це виняток. В Україні — ні.

І давайте будемо відверті. У нас військові адміністрації не створені інколи навіть у тих населених пунктах, де вони мали бути поруч із лінією бойових дій. Там досі продовжують працювати виборні органи місцевого самоврядування, які інколи навіть ефективніші, ніж військові адміністрації.

У нас не тільки немає узурпації чи надмірної концентрації влади. Навпаки, унікальний досвід України показує, що децентралізація та деконцентрація влади в умовах активних бойових дій й протидії агресору — це достатньо ефективний інструмент.

— Рух ЧЕСНО писав про військові адміністрації, які водночас є у містах, які далекі від прифронтових регіонів. Яка, на ваш погляд, доцільність їх існування?

— Військові адміністрації на рівні області і району існують в усіх областях, без винятку, і в усіх районах. Це було запроваджено указом президента в лютому 2022 року. Це вірне рішення, я можу обґрунтувати, чому це потрібно було саме так робити.

Стосовно окремих населених пунктів, тут все індивідуально — в окремих населених пунктах, які далеко від лінії фронту, десь у Волинській, Львівській чи навіть Закарпатській області, потреба створити ВА може бути обумовлена міркуваннями нацбезпеки. Наприклад, наявність військової частини, стратегічних об’єктів, або необхідність більш чіткої координації її дій із забезпеченням ЗСУ, організація якогось виробництва. Тому не варто узагальнювати, але, за спільним правилом, ВА повинні створюватись у населених пунктах, де цього вимагають воєнні обставини, і, як правило, це поруч із лінією активних бойових дій.

Але ж ми маємо випадки, коли навіть на тимчасово окупованих територіях або поруч із лінією активних бойових дій ВА не створені. Здається, тут більше йдеться про іміджевий компонент, аніж адміністративно-юридичний. Загалом створення великої кількості військових адміністрацій — не проблема. Проблема в тому, як забезпечити демократичність і відкритість функціонування в умовах війни, підзвітність, особливо там, де воєнна загроза є меншою.

Минулого року ми провели цікаве дослідження спільно зі Шведською Академією Фольке Бернадотта, аналізували роботу місцевого самоврядування в умовах війни. Один із цікавих фактів, який виявили, — ухвалення бюджетів. Бюджети на обласному рівні, там, де є певні складнощі, щоб це зробив виборний орган місцевого самоврядування — обласна рада, можуть ухвалювати військові адміністрації. 

Бачимо випадки, коли на територіях в областях, які максимально близькі до активних бойових дій, збирались обласні ради і ухвалювали бюджети. Водночас на заході України окремі бюджети ухвалювалися головами військових адміністрацій. Ця ситуація щонайменше дивна і потребує додаткового аналізу не лише з боку держави, але й громадянського суспільства. Крім того, можливо, це одне зі свідчень демократичності. 

— Якщо облради, наближені до бойових дій, працюють і навіть ухвалюють бюджети, можливо, це позитив?

— Безумовно, це позитив. Я більше хвилююся за ті західноукраїнські області, де облради не змогли зібратися. Факторів насправді багато, не можна теж брати і однією міркою всіх міряти. Особливо після накладення обмежень для виїзду за кордон депутатам місцевих рад, де велика кількість жінок, які хотіли мати можливість виїхати в будь-який момент до своїх дітей. 

“Пост президента України є і буде воєнним до того часу, доки буде війна”

— Обмеження воєнного стану — це гарний ґрунт для маніпуляцій російськими пропагандистами, у тому числі щодо легітимності державних інституцій України. Наскільки, на ваш погляд, це небезпечно для держави?

— Тема легітимності вже трішки перегуділа. Хоча, будемо відверті, цю тему підігрівали й українські опозиційні політики. Але з нею проблем немає, адже, якщо говорити про парламент та президента, їхні цивільні мандати були призупинені у лютому 2022 року, в момент оголошення воєнного стану.

Натомість з’явився екстраординарний представницький мандат, а саме — воєнний. Парламент, згідно із Конституцією, мусить працювати до обрання на вільних, чесних, демократичних виборах нового парламенту. Те ж саме стосується глави держави.

Президент отримав величезну кількість нових і невластивих мирному часу  повноважень. Відповідно, в нього почався воєнний мандат. Сам факт проведення РНБО в іншому форматі, функціонування Ставки Верховного головнокомандувача, взаємодія із ЗСУ, Генштабом, Міноборони. Тобто відбулося переформатування всієї природи президента і його повноважень, цей пост став воєнним. І він буде воєнним до того часу, доки буде війна.

Відразу виникає делікатне питання: як довго це триватиме? На якомусь етапі, якщо це буде занадто довго, з’явиться ініціатива або самої виборної особи, або в якийсь інший спосіб у суспільстві визріє, і буде запит на інший формат. 

Особисто в мене немає щонайменших питань до легітимності. Найпростіша паралель — військовослужбовець, який в умовах мирного часу працював за звичним графіком — робочий день, вихідні, відпустка, о 18.00 можна зібратися і йти додому, або принаймні займатися власними справами. В умовах воєнного стану військовослужбовець не має фіксованого робочого графіку, не можна покласти зброю і сказати, що пішов відпочивати. Це дещо груба паралель, але приблизно те ж саме.

Роль глави держави і роль парламенту в нашій моделі зараз виняткові, без них зберегти демократичне управління буде неймовірно складно. Влада в Україні є легітимною і легальною, згідно з Конституцією України і національним законодавством. Наразі навіть не варто публічно обговорювати це, а будь-який сумнів має компенсуватися вищою мірою прозорості, підзвітності та  демократичності.

— Досить популярною позицією конспірологів є теза, що Україна запровадила воєнний стан, але не оголосила війну, що, у свою чергу, начебто дало б можливість відмовитися від зовнішніх боргів. На ваш погляд, на що б реально вплинула зміна термінології?

— Я не вважаю, що це розмежування в Конституції породжує юридичні відмінності. На другий день повномасштабного вторгнення ми створили ініціативу “Право в умовах війни”, де об’єдналися викладачі, професори, експерти з різних інституцій, загалом було більше 50 людей, і ми напівофіційно допомагали Верховній Раді формулювати певні юридичні позиції.

Напевно, піком нашої роботи була робота над постановою Верховної Ради про геноцид, який вчиняється російською федерацією в Україні. До розробки документа долучилися більше 30 різних експертів, і фактично парламент ухвалив його майже повністю в нашій редакції. Не тільки текст, але й пояснювальну записку українською та англійською мовами. Це, до речі, винятковий випадок на сайті ВРУ.

Я це розповідаю для того, аби продемонструвати, що до нас дійсно зверталися з парламенту посадові особи для аналізу, адже це, серед іншого, був один з аргументів російської федерації на рівні ООН про те, що Україна начебто щось не так зробила.

За юридичними наслідками, на мій погляд, у теперішніх обставинах ці правові режими майже однакові. Оголошення стану війни в тих обставинах не породило інших правових вимірів або якогось спеціального правового регулювання. У практичному вимірі я не бачу різниці. Переконаний, що оголошення воєнного стану чи стану війни не змінило б перелік повноважень українських інституцій, як загальнодержавного рівня, так і місцевого рівня, і навряд чи вплинуло б на інструменти обмеження прав людини.

Гра в термінологію дуже часто підмінює сутність. В Конституції є надзвичайно багато не зовсім добрих текстуальних формулювань, які, напевно, варто було би доопрацювати або відкоригувати. Але це не впливає на суть регулювання. Найяскравіше, напевно, — це стаття 38 Конституції, яку я даю на розбір своїм студентам і яка каже про право на участь в управлінні державними справами. Але виникає питання — лише державними справами чи, можливо, публічними справами в ширшому розумінні?

Не можна буквально та літерально тлумачити ці правові режими. Треба дивитись на сутність. В Україні є міжнародний збройний конфлікт, і з точки зору міжнародного публічного права, до речі, це коректний термін, а не війна. І, без сумніву, це війна. Всі обмеження, які застосовуються, мають належне конституційне підґрунтя, і це не залежить від того, що зробила чи не зробила, або мала зробити Україна в момент повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року.

“Той факт, що парламент продовжує системно працювати в умовах повномасштабної війни, — це взагалі подвиг”

— Ви вже кілька разів згадали важливу роль парламенту. Водночас останнім часом ми все більше чуємо про втрату його суб’єктності, навіть від самих депутатів та керівництва фракцій. Які, на ваш погляд, були передумови таких тенденцій і як це можна змінити?

— Складне питання. Той факт, що парламент продовжує системно працювати в умовах повномасштабної війни, — це взагалі подвиг. Вже тільки за це ми повинні доволі критично аналізувати його роботу, але, тим не менше, підтримувати цю позитивну тенденцію. 

Те, що парламент у перші кілька тижнів повномасштабної війни збирався у визначеному законом місці, умовно, у визначений час, — це дійсно було до певної міри геройство. Зараз парламент працює, попри безпекові загрози, це відбувається більш-менш злагоджено, ухвалюються закони, немає якихось неймовірних скандалів. Це теж великий здобуток, і ми повинні це цінувати.

Читайте також: Криза монобільшості чи парламенту: що насправді відбувається у Раді?

З юридичної точки зору відсутність парламенту може призвести якщо не до колапсу, то до неймовірно великих проблем для національної правової системи.

Якщо говорити про демократичний діалог всередині парламенту і його суб’єктність, то це більш політологічний термін. Суб’єктність з’являється там, де в цьому є потреба. І ми можемо за останні два з половиною роки визначити ті випадки, де парламент проявив свою суб’єктність. Наприклад, найяскравіше — це закон про мобілізацію. Чи хотіли Генштаб і Міноборони трішки інакшу редакцію закону? Так, природно, будь-яка виконавча влада хотіла би щось інакше.

— Це була саме суб’єктність Верховної Ради, чи, можливо, перекидання “ковдри відповідальності” на парламент?

— Парламент цю “ковдру” прийняв, взяв до виконання, і ухвалив не те, що хотів уряд, міністр оборони чи навіть Верховний головнокомандувач. Парламент у цьому випадку вв’язався у дискусію, в якій почав напрацьовувати текст пропозицій. Вони не ідеальні, з багатьма застереженнями, але по багатьох позиціях парламент знайшов консенсус і внутрішньопарламентські політсили не заперечували проти формулювань.

Це і є суб’єктність парламенту як державної інституції. Коли парламент заходить у нудні, дискутивні, а інколи й конфліктні процедури, тоді  народжуються рішення.

Те ж саме щодо процесу євроінтеграції, тут парламент достатньо ефективний. Інша справа, що не так багато якісних законодавчих пропозицій надходить від уряду, а депутати не здатні самі розробити ці пропозиції. 

Читайте також: Через терни до зірок: як Верховна Рада адаптує українське законодавство до вимог ЄC

Тим не менше, парламент виставляє пріоритети і працює з євроінтеграційними законами, чого вартує закон про медіа. До речі, в цей закон не потрапили норми, які не пройшли горнило дискусій — і це теж приклад суб’єктності. Зокрема регулювання передвиборчої агітації.

Я б не применшував роль парламенту, так само як і парламентський контроль. Так, у нас немає такого остраху в міністрів, щоб боятися прийти і відповідати на запитання.

Читайте також: Ілюзія контролю: як проходить “година запитань до уряду” під час війни

Створення комісій контролю за надходженням міжнародної допомоги, в тому числі військової, як на мене, це прекрасна ілюстрація того, що парламент щось та й може. Наскільки він сильний — залежить не стільки від Конституції, моделі і законодавства про правовий режим воєнного стану, як від особистості. Ось наскільки вони сильні, це вже більше політологія антиправок. Парламент свою суб’єктність проявив, він нею може користуватися, і він працює достатньо добре, хоча може значно краще.

— В той же час ми бачимо посилення ролі Офісу президента, вплив окремих заступників керівника Офісу чи навіть радників поза штатом. Чи мають, на ваш погляд, їхні повноваження бути врегульовані законодавчо і чи мають вони публічно звітувати про свою роботу на посаді?

— Тут є три зрізи. Перший, і він найлегший, це демократичний зріз. Будь-які політичні сили повинні мати можливість залучати тих людей, яких вони хочуть, до формування і реалізації своєї програми і політики. Інакше в демократичній країні бути не може. У цьому аспекті, очевидно, підбір радників, визначення для них посад, пріоритетів, розподіл доручень, баланс між офіційною і напівофіційною складовою, ухвалення рішень і так далі — це свобода розсуду політичної сили. Вони повинні мати можливість це робити.

Проведу паралель. У Європейському парламенті практично кожна загальноєвропейська партія має власні аналітичні підрозділи. Інколи вони  готують проєкти чи безпосередньо нормативні акти, які інколи сильніші, ніж відповідні технічні чи експертні інституції всередині Європарламенту. Інколи  вони відіграють дуже важливу і змістовну роль. Очевидно, на це потрібні ресурси, політична воля, а також це залежить від розподілу сил всередині кожної партії на рівні Європарламенту. Але ця межа дискреції, хто і як щось хоче робити, повинна залишатися.

Читайте також: Країна радників. Хто консультує Офіс президента

Є другий важливий зріз. В усіх цивілізованих країнах дуже чітко намагаються провести розподіл між політиками і професійними службовцями. Якщо у політиків міра розсуду достатньо висока і вони повинні мати можливість маневрувати, то якраз у професійних службовців цього розсуду немає. І структура професійної публічної служби у нас та в континентальній правовій моделі є достатньо традиційною, і велосипед не вигадаєш. Тобто є певні органи, служби та структурні підрозділи, які можуть по-різному називатися, але функціонально вони приблизно роблять одну і ту ж роботу.

Цінність професійної служби зводиться до того, що це, напевно, найбільший запобіжник протидії узурпації, сваволі та популізму.

Причому дуже часто цей запобіжник спрацьовує не через те, що якась посадова особа проти того, аби щось робити, а банально через процедурний компонент. Наприклад, треба зібрати 20 погоджень. Поки ви всі позбираєте — той у  відпустці, когось немає, хтось буде довго читати чи сам нічого не підписує — з цієї точки зору всі посади повинні бути структурно обґрунтовані та розмежовані політично і професійно.

Інколи ці професійні посадові особи можуть мати дуже великий вплив, інколи навіть більший, аніж політичні посади. Наприклад, генеральний секретар або ж керівник апарату Національної асамблеї Франції в окремих питаннях більш впливовий, ніж спікер.

Третій компонент — публічна підзвітність. Якраз для цього я б не розмежовував на політиків і професійних службовців. Декларування, наприклад, має стосуватися усіх, хто в той чи інший спосіб має відношення до ухвалення державних рішень. Навіть якщо це стосується людей, які тимчасово долучені до процедури ухвалення рішень. Інтерес до їхнього життя природно зростає.

Розуміючи підвищений запит на прозорість, відкритість і демократичність, структурування посад радників, голів колегіальних чи одноособових органів мають бути максимально віднесеними до числа тих, які піддаються не тільки антикорупційному, але й будь-якому іншому контролю.

Наприклад, контроль пересування, адже державні службовці просто поїхати нікуди не можуть і їм потрібне відрядження. Крім того, це і про передбачуваність діяльності держави. Дуже важливим є планування роботи щонайменше на півроку, рік чи кілька років. Наразі наше суспільство і держава до цього не доросли, але планування має враховуватись.