Голова ВА Віталій Барабаш: “чорні” таксисти за 18 тисяч гривень повертають людей до Авдіївки. Знову вивозимо їх у броньованих капсулах

Голова військової адміністрації Віталій Барабаш не покидає громаду попри застереження і щоденні масовані удари та артилерійські обстріли. У місті і досі залишається близько 1700 мешканців і ймовірно серед них одна дитина, яку протягом останніх чотирьох місяців розшукують для примусової евакуації попри відмову матері.

Якою буде зима 2023 року для Авдіївки? Як працює місцева влада і як живуть ті, хто залишився? Як і де виживають ті, хто виїхав? Як комунікують із очільником громади? Про ці та інші питання Рух ЧЕСНО говорив із головою військової адміністрації у рамках спецпроєкту із “Дзеркалом тижня”.

— Ви очолили військово-цивільну адміністрацію ще до повномасштабного вторгнення. Якими були нові виклики? Що було найважче і коли?

— Так, мене призначено начальником ВЦА ще у червні 2020 року, а  з березня 2022  було введено військову адміністрацію. Найскладніше було у перші кілька тижнів, коли зовсім немає розуміння, що відбувається. Скрізь наступають: на Київ, на південні регіони, з півночі. Десь ситуація провалювалася, а у нас практично нічого не змінювалося, трохи стало по місту прилітати, але лінія фронту була стала. 

Потім надійшла команда на евакуацію усім очільникам міст. Ми, мабуть, єдина громада, керівництво якої жодного дня не виїздило з міста, це було погоджено з ОВА та командувачем ООС. Ми бачили фронт і сили з тієї сторони, ситуація була контрольована і ніхто не збирався вступати у вуличні бої та було відчуття, що потрібно залишатися на місці. Вважаю, що це правильне рішення.

Складно було коли розпочалася евакуація цивільних, як їм пояснити і мотивувати, чому вони мусять поїхати. Це і сьогодні залишається ключовою проблемою. Я щиро радів, коли за день ми максимально за раз вивезли до півтисячі людей, але це було дуже небезпечно, місто постійно було під масовими обстрілами. Не ставили автобуси в одну колону, відправляли частинами, і кожен такий рейс був дуже стресовим поки отримаєш інформацію, що доїхали і люди в безпеці. 

Перший час я і мої заступники жили в будівлі військової адміністрації поки не сталося пряме влучання. Думки в перші секунди тільки про те, чи всі живі і усвідомлення, що треба розосереджуватися.

Ще один виклик — зима. Ми розуміли, що навіть за наявності буржуйок, вугілля та дров будуть такі, хто замерзне або загине від задухи чадним газом. І такі непоодинокі випадки дійсно були, таких не мало не один десяток, не два і навіть не три. 

Зараз ми готуємося до чергового умовного за таких обставин опалювального сезону і розуміємо, що усе повторюється і люди в місті ще є. З одного боку буде ніби й простіше, бо ми вже це проходили і маємо навики виживання за таких умов, а з іншого боку — більше обстрілів, будинки не витримують і все тріщить по швах і тече, тому буде ще складніше, на жаль.

— Чи є у вас підтримка центральної влади і чи була вона від самого початку? І якими були вказівки або інструкції перед повномасштабним вторгненням, що робити?

— Ми готувалися до таких подій і у нас були напрацьовані кілька сценаріїв, залежно від розвитку подій. Це було у співпраці з областю та центральною владою. У варіант, який відбувся мало хто вірив, але…

Комунікація у нас з усіма з першого дня. Багато допомоги приходило від Офісу президента та від ОВА, у нас ця вертикаль не провалювалася взагалі.

 — Скільки приблизно жителів наразі залишилися у місті? 

— До 2014 року фактично проживало близько 40 тис. Авдіївка це спальний район Донецьку, бо в центр від нас можна було доїхати швидше ніж мешканцям околиць міста. Коли розпочалася війна в 2014, в активній фазі у місті залишалося близько 3 тис. людей, більшість — працівники Авдіївського коксохімзаводу. Потім люди стали повертатися, на початок повномасштабного вторгнення у місті було близько 26 тис. населення. Наразі в Авдіївці і досі залишається 1691 людина. У відсотковому співвідношенні це незначна цифра, але у абсолютних вимірах — це майже 1700 життів.

— Хто ці люди, які залишаються жити у небезпеці? І чому? Чим обґрунтовують свої рішення?

— Літнім людям попри все важко прийняти рішення і поїхати зі своєї домівки. Більшість людей пенсійного віку, хоча є і молоді до 30 років. Зараз вже звісно не говорять, що немає куди їхати або немає коштів, як було на початку. Тепер, особливо молоді, кажуть: “для чого нам кудись їхати? Так, є ризик для життя 24/7. Так, ми живемо у підвалах. Але нам не треба ні на що витрачати кошти”. Вони постійно отримують гуманітарну допомогу, не тільки продукти, а й товари особистої гігієни, медикаменти. Все у них є, проблем немає, як вони говорять. Їхати десь щоб винаймати житло, бо тут поряд немає вже безкоштовного, витрачати кошти, шукати роботу не хочуть.

У Кам’янському Дніпропетровської області зосереджено багато наших містян. Там є завод “Южкокс”, він як зменшена копія нашого Авдіївського “Коксохіму”. І керівництво Южкоксу сподівалося, що зараз у них буде черга з бажаючих працювати, бо багато кваліфікованих працівників переїхало, але не так сталося. Люди не йдуть, бо була зарплата 30-35 тисяч гривень, а тут пропонують 16. Вважають, що краще сидіти вдома і нічого не робити, ніж працювати за менший заробіток.

Останні тижні вже нове пояснення відмови в евакуації чого не було раніше. У нас є дві точки, де стоять Старлінки і телевізори, де можна подивитися наші українські новини, вони слухають, що там говорять про успіхи ЗСУ у контрнаступальних діях, хоч вони не настільки активні але відбуваються, тому і підстав для виїзду, на думку людей, у них немає. Чекають, що лінію фронту посунуть далі. Але ж маємо розуміти, що вони читають дуже багато пропаганди з тієї сторони. Там розганяють інформацію, що основний удар ЗСУ буде саме на Донецьк і мешканці чекають на цю подію.

— А ті старлінки і телевізори хто організував? Це для загального користування і інформування населення? Це Пункти незламності?

— Є у нас підприємець, який досі працює і один телевізор стоїть у його магазині. Ми допомогли знайти йому старлінк, він його придбав і зараз у нього новини постійно працюють.

До Пункту незламності є певні вимоги, тому у нас функціонує волонтерський пункт, де окрім старлінку і телевізора є ще пральні машини, душові кабіни, працює перукар, роздаємо харчі та медикаменти. Там дві зали з телевізорами, можна зарядити телефон, чай, кава, канапки, для літніх людей організоване гаряче харчування, от вони приходять і дивляться там новини. 

З квітня минулого року у нас немає електропостачання, відповідно і телебачення. Радіоконтент весь з окупованих територій, наші канали не добивають, дуже потужна стоїть станція в Донецьку і ми навіть до 24 лютого нічого не могли з цим зробити.

— У вас все від генераторів працює? За бюджетний кошт купували чи волонтери?

— Так, це генератори. Є кілька точок по місту, де можна підживитися, волонтерський пункт не єдиний для таких потреб.

Допомагав Офіс президента, ОВА і міжнародні місії, з цим жодних проблем немає. Коли підірвали греблю на Херсонщині, ми думали, що допомога призупиниться, але такого не відбулося. Ми маємо навіть про всяк випадок резерв усього необхідного на два місяці і постійно його оновлюємо.

Найважче організувати логістику. Є відрізок дороги 22 км, який постійно під обстрілами. Міжнародні організації привозять нам усе в більш безпечні громади, там є наші склади, а потім ми вже самі перевозимо малими бусами в місто.

— Враховуючи те, що люди довго споживали контент з окупованих територій, а зараз концентрація новин звідти ще більша, як ці люди взагалі налаштовані? Що буде після перемоги?

— Я думав, що будуть налаштовані проросійські біомаси, зараз спостерігаю те чого не було до повномасштабного вторгнення, майже всі вітаються “Слава Україні”. Але є різні. Була тут недавно блогерка, яка записувала відео з місцевими, а ми стояли поруч і спостерігали. В кінці вона кинула репліку, що “історія всьо расставіт по своім мєстам”. Я попросив пояснити, що б це значила, то вона мені відповіла, щоб я не був таким націоналістом.

Прикро те, що кожного дня люди стараються і ризикують своїми життями щоб привезти подібним людям допомогу, бо ту жінку ми перед цим бачили у волонтерському пункті із канапкою в руках. Якби такі в 2014 році на референдуми не ходили, то і історії тої не було.

— Вся країна переживає чи вдалося усе ж таки в умовах примусової евакуації вивезти того хлопчика, якого дуже довго переховували родичі? І чи не повертаються назад у місто ті батьки з дітьми, кого раніше вивезли?

— За весь час “зелених коридорів”, які були б погоджені обома сторонами, не було жодного разу. Ми проводимо евакуацію обов’язково на “броньованій капсулі”, це максимум 5-6 людей. Це інкасаторські мікроавтобуси, вони умовно броньовані, бо той, на якому ми їздимо містом, то весь наскрізь побитий від прильотів. 

На жаль, у нас дійсно спеціалізованого і добре броньованого транспорту немає, хоча в цьому є велика потреба за сьогоднішніх обставин не тільки для нашої безпеки, а для евакуації, для роботи поліції. Волонтери наші розвозять продукти та іншу допомогу тільки на таких авто. За бюджетний кошт ми не можемо їх купувати і навіть ремонтувати, усе за волонтерські гроші.

Якщо люди погоджуються на евакуацію, за ними приїздять, одягають додатково бронежилети, каски і намагаємося знайти шпарини між обстрілами. Кожна евакуація — це особлива спецоперація зі збереження життя, її проводить поліція, місцева влада і знову ж таки волонтери, військових до цього не залучають.  Під час повітряної тривоги в Донецьку ми ніколи не везем людей, бо 99,9%, що ракета в Авдіївку прилетить —  це вже як догма.

На рахунок того хлопчика, то його і досі не знайшли вже понад чотири місяці. Була різна інформація, що ніби вони і виїздили, але вона не підтвердилася. Потім говорили, що дитину забрали незрозуміло які родичі у незрозуміло якій області. На території України мати не зареєстрована як ВПО це ми постійно тримаємо на контролі. Телефон її мовчить вже давно, вона не приходить за гуманітарною допомогою, за неї також не отримують і навіть у місті її давно не бачили. Поліція влаштовувала засідки і чергували та слідкували за родиною, але хлопця з матір’ю не було. Обшуки проводили. З ким і де була тоді дитина такий довгий час, не відомо. 

Є версія, що вони могли загинути у старій частині міста, там приватний сектор близько до лінії фронту і там постійно артобстріли, ми фізично не можемо усі 5 тисяч домогосподарств обшукати. Сподіваємося, що вони живі.

Були такі непоодинокі випадки, коли евакуйовані люди поверталися. Недавно повернулися три родини буквально наступного дня після евакуації. Щойно отримуємо сигнал, їдемо із поліцією перевірити, іноді шукаємо по декілька днів і знову вивозимо. Зараз перекрили вже усі ймовірні варіанти, якими можна заїхати у тому числі і “чорним таксистам”, які за величезні гроші надають послуги, таким усе одно, що діти. Превентивно ми вже це відпрацювали і тепер вже, коли до цих таксистів звертаються родини з дітьми, вони нас повідомляють і ми намагаємося контролювати їх пересування.

За нашим спостереженням переважно повертаються мати-одиначки. З такими ми проводимо опитування, як приїхали, чого ну і потім повертаємо назад на безпечну територію. Останній випадок, коли приїхали мати з дитиною з Покровська в Авдіївку за 18 тисяч гривень, це 60 кілометрів. А повернулися тому, що там де жили минулу зиму, були проблеми з дровами. Грошей на дрова шкода, бо їм мали дати безкоштовно, а на таксі не шкода. Мій заступник їздив з ними в ту громаду, домовився зі старостою про забезпечення необхідним і, що буде тримати їх на контролі. По кожній родині, яка вертається, відпрацьовуємо. 

— А от з такими родинами, яких було важко евакуювати, яку не хотіли їхати навіть попри загрозу життю дітей, з ними працюють соціальні служби або психологи там на місці, де селяться як ВПО?

— Здебільшого, на жаль, ніхто з ними не працює. І це не тільки переселенців нашої громади стосується. Є міста, де сконцентровано найбільше мешканців Авдіївки і ми розуміємо проблематику. Люди налякані, психологічно не стабільні, не вміють приймати самостійні і виважені рішення, вони не завжди мають інформацію про приймаючу громаду. Я отримую сотні повідомлень на день про те, що треба гуманітарка в такому-то селі на Житомирщині, де взяти ліки на Хмельниччині, організуйте дрова на Дніпропетровщині  і так по колу. Ці питання ми вирішуємо із заступниками у ручному режимі, самі шукаємо наших колег в регіонах, озвучуємо проблему, прізвище, адресу і намагаємося кожному допомогти. Але це не зовсім прямі обов’язки військової адміністрації.

Є також відчуття, що до переселенців стали вже і мешканці, і очільники громад ставитися не дуже тепло. Це додаткові проблеми і навантаження, на інфраструктуру та бюджет. Деякі мери вже думають про те, що війна закінчиться і будуть вибори, тому вони часто гуманітарну допомогу роздають місцевим, так званим соціально незахищеним верствам, які потім за них будуть голосувати, а переселенці їх обирати не будуть, тому вони не вигідні. Я не хочу конкретизувати прізвища, але, повірте, це дійсно так. Немає жодної області і жодної громади, де б до наших переселенців ставилися нормально і вчасно задовольняли їх потреби, питання вирішуються лише по дзвінку, коли я сам набираю мера.

В містах, де найбільше авдіївців ми самі роздаємо гумдопомогу. У Дніпропетровській області ми організували гуманітарні хаби і Павлограді, Новомосковську, Першотравенську, Межовій і скоро у Кам‘янському відкриття, там найбільша концентрація наших мешканців.

Допомога продуктами і першим необхідним важлива, бо навіть, якщо люди працюють, то зарплати не дуже великі і ми розуміємо, що цього не достатньо для життя. Безкоштовного житла у ближніх громадах вже давно немає, а вартість оренди підскочила до космічних висот — однокімнатна від 10 тисяч гривень у Покровську, у Дніпрі від 15. Соціального або безкоштовного житла вже давно немає, воно зайняте, або умови не дуже, їхати десь далеко в інші області люди самі не хочуть, а приватні орендодавці спекулюють на цьому.

— Ви говорили, що у місті працюють магазини, де беруть товари? І як покупці можуть розрахуватися, де беруть готівку чи тільки карткою?

—  Підприємці на власний страх і ризик бусами під обстрілами завозять усе необхідне з Покровська, де є оптові бази. В одному магазині є старлінк, працюють генератори і відповідно термінал, тому тут можна розплатитися карткою. Банків і банкоматів працюючих немає, але ж у межах соціальних гарантій люди отримують пенсії та певні виплати, ми ж на підконтрольній території. В інших двох магазинах тільки за готівку відпускають.

Є ще кілька приватних авто у місті і люди їздять в сусідні громади до банкоматів. Буває таке, що приходять, кажуть, що хочу на евакуацію. Ми готуємо капсулу, супровід, забираємо людину, яка підозріло їде без речей з маленькою сумочкою. Привозимо в Покровськ, він виймає пачку банківських карток, іде по готівку до найближчого банкомату і тут же вертається, запитує, коли назад будуть їхати щоб забрали. Зараз такого вже не роблять, бо знають, що назад ніхто не повезе. 

Останнім часом дуже популярною стала навіть купівля валюти. 

— Минула зима для вас була важкою, що чекати цього року, чи усі забезпечені засобами обігріву житла?

— Так, буржуйки є, їх роздавали волонтери, “Коксохім”, ОП, ОВА, міжнародна допомога з цим немає проблем. За роки війни напрацьовано дуже потужний пул особистих контактів.

Генератори у нас також є але проблема привезти достатню кількість пального, цистерна сюди не заїде. Вугілля “Коксохіму” минулого року усе використали, вони розвозили переважно по об’єктам критичної і соціальної інфраструктури. Цього року, як і минулого, буде субвенція на закупівлю дров для мешканців, але проблема та ж сама — логістика. Перевізники привозять великими фурами у більш безпечні населені пункти, а ми звідти вже малими авто розвозимо людям.

Загалом у місті 225 багатоквартирних і 5000 приватних будинків. Жодного вцілілого будинку у місті немає взагалі. Відновлення та ремонти не реально починати, летить щодня і до того ж будівельні матеріали немає змоги завезти.

— Чи вціліла і як працює лікарня? 

— В лікарню дуже часто прилітає. Зараз там 2 лікаря і 4 медсестри. Свердловина і електрика у них постійно працює від генератора.

По місту взагалі кілька свердловин і комунальники згідно графіку запускають генератори до цих станцій, люди приходять, набирають воду. Комунікації усі знищено, труб просто немає. 

— Наскільки зруйновано “Авдіївський Коксохім” і чи реально його відновити?

— Важке питання. Це було містоутворююче підприємство. Майже 65% бюджету було за рахунок “Коксохіму”. Наразі його значно зруйновано але компанія “Метінвест” має намір його відбудовувати, попри те, що кожного дня туди летять “Гради” або ракети. Подальші їх рішення будуть звісно залежати від того, що буде по закінченню війни. Більшість наших мешканців працювали на цьому заводі.

— Наскільки активно зараз окупанти намагаються захопити вашу територію?

— Не перестають штурмувати постійно з півдня і з півночі щоб оточити місто. На добу у нас від 15 до 30 масованих обстрілів по місту і авіаракетні удари, максимально таких було 10 одразу. По позиціям і по дорозі б’ють систематично без перервно. 

Рубіж промислової зони, так званої промки, де лінія фронту ні на метр не посунулася, там сильна оборона і вони нічого не можуть з цим зробити.

— Хто зараз атакує місто зі сторони ворога? Це якісно підготовлені бійці?

— За цих півтора року були різні: вагнерівці, які просто на м’ясо закидували, спецпризначенці, мобілізовані, ДНРівці і “п’ятнашкі”, кого тільки не було. Зараз стоїть доволі професійно навчена морська піхота і “Шторм-Z” зайшли. На усьому Донецькому напрямку сконцентровано понад 200 батальйонів приблизно 600 людей у кожному.

— Яка статистика по загиблим цивільним мешканцям?

— За час повномасштабного вторгнення 150, поранено близько 350. А загалом з 2014 року загинуло трохи понад 200 і поранено майже 800.

— Які будуть ваші перші дії після перемоги?

— В першу чергу це розбудова міста і відновлення критичної інфраструктури. Встановлення тимчасового житла, як от модульні будинки, лікарня, поліція, адміністрація. У нас вже є зарезервовані 340 модульних приміщень, ми над цим працюємо.  Багато чого буде залежати, як швидко і чи будуть взагалі відбудовуватися великі підприємства, це не тільки “Коксохім”, а й завод Металоконструкцій, “Мікофут”. Вони не змогли релокуватися у них дуже специфічне обладнання і важке виробництво машинобудування. 

Люди будуть повертатися з цим, думаю, проблем взагалі не буде, авдіївці готові їхати щоб допомагати розбирати завали, багато таких.

— З якими мерами співпрацюєте? Чи є  міста побратими?

— В рамках області спілкуємося з усіма мерами і маємо тісну взаємодопомогу. Місто побратим у нас Стрий, підтримуємо тісний контакт. Плідно працюємо з Уманню, вони дуже нам допомогли. 

Якщо по за межами країни, то це невеличке місто у Грузії Руставі.

— Де будете залучати кошти на відновлення?

— Основний наш спонсор це Воррен Баффет (американський інвестор, філантроп — прим.  ЧЕСНО). Він був у Авдіївці і пообіцяв тоді, що буде відбудовувати місто. 

Раніше Рух ЧЕСНО опублікував інтерв’ю з головами Енергодару, Охтирської та Шульгинської громад.

Ірина Латиш для "Дзеркала Тижня"