Як захистити Київ та інші міста після перемоги?

А парламент за майже півтора роки повномасштабної війни не зміг ухвалити жодного механізму для очищення політичної системи. Навіть більше, нардепи залишають на посаді голови Комітету з питань свободи слова фігуранта Реєстру зрадників Нестора Шуфрича. А Бойко — герой України. Зрадникидосі в парламенті та у місцевих радах. 

Тому наразі нардепи віддають безпеку державності виключно в руки виборців. А це дуже серйозна загроза для суверенітету. Такі фігуранти Реєстру зрадників, як Олександр Дубінський, вже намагаються відбілитися і готують майданчики для запуску нових політичних проєктів. Заборона проросійських партій тут не допоможе. Після перемоги спроби росії впливати на нашу політику не припиняться: будуть створюватися нові й нові проєкти, залучатимуться нові та старі політики.

І тут важливо розуміти: зрадників обирають не лише на Донеччині, Луганщині чи в Криму. Це міф. Вони є і на заході країни, і в центрі. 

Мером Києва кілька разів переобирали фігуранта Реєстру зрадників Леоніда Черновецького. Вперше він був обраний після Помаранчевої революції (!). На останніх місцевих виборах багато хто очікував, що за місце у другому турі може позмагатися Сергій Притула, але кияни вивели на другу позицію лідера нині забороненої ОПЗЖ Олександра Попова. Того самого Попова, який після втечі Черновецького як ставленик Банкової часів Януковича встановив у центрі Києва “йолку”, після чого мирних протестувальників розігнали і розпочалася Революція гідності. 

До Дня Києва Рух ЧЕСНО підготував виставку “Як тебе захистити, Києве мій” у Музеї агітації та політичного трешу, аби нагадати громадянам України, парламентарям і міжнародній спільноті про те, наскільки коротка електоральна пам’ять і до чого це може призвести.

Київ — це не просто одне з найбільших міст України. Це столиця, в серці якої розташований урядовий квартал. Саме його в першу чергу намагалися захопити окупанти. Відповідно, тут місцеве самоврядування і його якість є вкрай важливими. Якість влади у столиці залежить у першу чергу від киян, але не завжди.

Коли країною керував зрадник Віктор Янукович, коли зрадники були в Кабміні та парламенті, який голосував за продовження перебування чорноморського флоту рф у Криму, питання, хто керує столицею, було ключовим. І Банкова зробила все, щоб це була підконтрольна Адміністрації президента людина — Олександр Попов. 

Ворог тоді розумів, що в Києві відбуваються найбільші вуличні протести, коли народ бачить, що Офіс президента і Верховна Рада чинять не так, як того вимагає суверен. Всі бачили Майдан у 2004 році, і тоді місцева влада відкрила КМДА для киян і гостей столиці. 

Наприкінці 2013 року в столиці не було мера, який би підтримав протестувальників. За місто відповідав Олександр Попов — ставленик Януковича. І питання не лише в “йолці”. У місті зупинили метро, щоб на Майдан не могли приїздити протестувальники, коли готувався штурм.

Мер Львова Андрій Садовий тоді направляв карети швидкої, щоб вивозити поранених протестувальників із Києва. Тобто навіть у медзакладах столиці стало небезпечно.

Це фото з Поповим зробив фотограф “Лівого берега” Макс Левін. Він загинув під час військових дій на Київщині у 2022 році. Левіна більше немає з нами. А Попов у Київраді є. І не важко здогадатися, на кого в Києві робив ставку ворог, коли думав захопити урядовий квартал. ОПЗЖ — єдина заборонена партія, яка пройшла до Київради.

Партія заборонена, але депутати ОПЗЖ досі відвідують засідання, як і нардепи. А все тому, що парламент не підтримує відповідну ініціативу Кабміну, яка пройшла комітет і спокійно може йти на розгляд у сесійній залі (№ 7476).

Кияни протрималися як виборці, що розуміють, #ДеЗрада, рівно один повний виборчий цикл. У 2015 році на місцевих виборах не було навіть мови про те, що хтось із колишніх регіоналів може бути обраний у раду столиці. Проєкти типу Сергія Думчева “Рух за реформи” просто не заходили.

І завдяки аналізу зв’язків було зрозуміло, хто може стояти за цією політсилою.

Все змінилося у 2020 році. Попов мало не вийшов у другий тур, а фігрунат Реєстру зрадників Руху ЧЕСНО Андрій Пальчевський, який вів свою політсилу, виявився дуже близьким до п’ятивідсоткового бар’єру. Нашу організацію тоді на презентацію кандидатів у депутати просто не пустили. Як виявилося, частина кандидатів були депутатами Київради від різних партій, а депутатку Людмилу Костенко безпосередньо пов’язували з нардепом ОПЗЖ Вадимом Столаром, який теж є фігурантом Реєстру зрадників.

Є ще одна дуже важлива проблема. Нові політичні сили, які в часи Майдану намагалися сформуватися довкола ціннісних питань, просто не змогли вирости. Так, хоч “Демальянс” заледве виборов своє представництво у Київраді після перерахунку голосів, партія не змогла розвинутись.

Більше того, із постмайданівськими політиками активно боролися. Кандидатку в мери від партії “Нове життя” Лесю Оробець намагалися зняти з виборів, її агітаційні куби просто нищили.

Політикам та політсилам нової генерації вкрай важко розвинути свої осередки і наростити вплив. 

Після перемоги будуть дуже важкі роки відбудови. Суспільство може бути менш об’єднаним, ніж зараз, а політична система через небажання боротися з корупцією та напрацьовувати прозорі правила відбудови стане більш слабкою. І коли в суспільстві ростиме невдоволення, цим неодмінно скористається ворог.

Захистити Київ та інші міста після перемоги вкрай важливо. Маємо розуміти, що випадки, коли голови громад і депутати місцевих рад є зрадниками, у нас далеко не поодинокі.

Як правило, суди засуджують політиків заочно, а якщо очно — це якісь місцеві “пішаки”. Коли до рук правосуддя потрапляють такі, як В’ячеслав Богуслаєв, це рідкість. Ключові ж учасники сцени антимайдану — Нестор Шуфрич, Ганна Герман — залишаються недоторканними.

Тому Верховна Рада несе повну відповідальність за те, що не напрацьовує інструменти й механізми, які заблокували б таким політикам вхід у систему.

Насправді законодавчих ініціатив, які спрямовані на позбавлення депутатів із проросійських партій мандатів, вже є з десяток. Але виходить так, що на них політики гучно піаряться, а в зал вони не потрапляють. Чому ж так?

Повну відповідальність за це несуть спікер Руслан Стефанчук і Давид Арахамія, який очолює фракцію монобільшості “Слуги народу”. Саме вони впливають на те, що розглядає погоджувальна рада і що має потрапити в порядок денний, який на сесії розглянуть народні депутати. Стефанчук ігнорує навіть звернення за підписом понад 150 нардепів.

Спроби керівного складу “слуг народу” відбілити представників заборонених партій виглядають цинічно. Так, усі публічні спроби голови партії Олени Шуляк назвати співпрацю з ОПЗЖ конструктивною не витримують критики. Навіть дані голосувань, які проаналізував Рух ЧЕСНО, свідчать про те, що без ОПЗЖ в парламенті не було би прийнято лише 9% рішень. Зокрема йдеться про скандальну містобудівну “реформу” (№ 5655) та обмеження фінансового контролю і моніторингу для топ-політиків. 

Замість того, щоб вихваляти представників колишньої ОПЗЖ, варто було б просто стабілізувати ситуацію в сесійній залі. Чимало нардепів-“слуг” — прогульники. І коли голосували за деколонізацію, ПЗЖМ не дала жодного голосу. Тому цілком зрозуміло, яку функцію виконують представники заборонених партій у парламенті — допомагають протягнути те, що потрібно недоброчесним лобістам. 

За такі політичні домовленості “слуг народу” з ОПЗЖ країна може заплатити колосальну ціну. Боротися зі зрадниками вкрай важко, десятки нардепів — фігуранти Реєстру держZрадників. Троє з них були обрані від “Слуги народу”: Олександр Дубінський, Євгеній Шевченко та нині покійний Олексій Ковальов.

Окрім позбавлення мандатів, залишається серйозне питання входу в політичну систему. Більшість українців, як показують результати соцопитувань, не хочуть бачити таких політиків у владі. Але у виборців дуже коротка електоральна пам’ять.

Парламент зареєстрував уже кілька люстраційних ініціатив, але вони теж досі не розглянуті. Як показує досвід, у кращому випадку виборці втримаються, щоб не схибити серйозно у своєму виборі, один політичний цикл національного рівня. Місцеві ж вибори дають низку місцевих політичних проєктів, які національні ЗМІ та ГО не в змозі охопити. Це десятки тисяч кандидатів.

Покладання відповідальності за суверенітет і державність лише на виборців — це збільшення ризику того, що ситуація, яка виникла у 2014 та 2022 роках, може повторитися. Це те, над чим мають серйозно задуматись не лише українські політики, але й європейська спільнота.  

Ірина Федорів для "Лівого Берега"