Окупанти допитували на кухні господарів, а їхні подільники нишпорили і забирали цінні речі

Журналіст Сергій Огородник навчався на військовій кафедрі, тож з 2005 року був офіцером запасу. Мав звання молодшого лейтенанта. Три останні роки перед повномасштабним нападом росії тренувався у київському 130-му батальйоні Тероборони. 24 лютого, не вагаючись, прийняв рішення йти воювати. 

"ПО СУТІ, У НАС ЗАРАЗ ВЕДЕТЬСЯ ГІБРИДНА ТРЕТЯ СВІТОВА ВІЙНА"

— Взагалі ти ж міг залишитися у професії — на інформаційному фронті, який також під час війни є дуже важливим…

— Не міг. Ще до повномасштабного вторгнення я розумів, що воно неминуче, тому у 2019 році долучився до київської бригади ТрО, щоб готуватися та вчитися. Найефективнішим способом у цьому є організована структура. Я не вірив у те, що партизанщина може перемогти регулярну армію. Тому на той момент бачив такою структурою Тероборону, яка могла підготувати якомога більше громадян до організованого спротиву агресору.

— У нас на той час уже була і армія, яка б мала протистояти агресору…

— Саме так. Але на той момент я був певен, що Тероборона стане сходинкою у регулярні Збройні Сили та допоможе залучити більше людей в цю структуру. Адже, як мінімум, потрібно прийти у військкомат, відмітитися, приїхати на збори, пройти їх, познайомитися з такими ж людьми, отримати базові знання з безпечного володіння зброєю тощо. Так усе й відбувалося з 2019 року. Але, на жаль, дуже епізодично, більше на волонтерських засадах та в незначних масштабах. І, скоріше, завдяки бажанню самих членів ТрО. Наприклад, 130 батальйон збирався та тренувався щосуботи. Самостійно знаходили інструкторів із бойовим досвідом, які навчали та ділилися досвідом. А у військкоматах раз на кілька місяців відбувалося тренування зі стрілецького бою. Зазвичай це була просто вправа зі стрільби з автомата одиночними лежачи на 100 метрів, збирання та розбирання зброї, тактична медицина (що дуже важливо і має постійно практикуватися), зв'язок, топографія – тобто такі елементарні речі. Як журналіст, я долучився до піару Тероборони, тому коли 24 лютого все очікувано почалося, у мене не було сумнівів, що робити. Не піти було б неправильно. Ти займався піаром цієї структури, тому маєш нести відповідальність за усю цю справу і, як усі, хто туди прийшов, відчути на собі, що ти піарив.

— І що ти, зрештою, відчув?

— Те, що мало стати Теробороною, і що ми, зрештою, побачили 24 лютого, це різні речі. Тому що в цей день ми отримали народне ополчення зразка 1941 року. Люди стояли в чергах не тільки у військкомати, але й у збірні пункти батальйонів ТрО в Києві, та отримували бойову зброю одразу із бойовими набоями. Їх тут же записували. Завдяки тому, що добровольці тренувалися у 130 батальйоні й знали один одного, перша рота була сформована фактично в лічені години.

Вони прийшли зі своєю мисливською зброєю, хтось на місці отримав ще ту, яка була привезена зі складів. Це люди, які реально тренувалися та, скажімо так, думали, що готові до виконання певних завдань (тому що практика показала, що думати, що готовий, і бути таким – це різні речі). Перша рота одразу отримала завдання на оборону аеропорту в Жулянах. Тоді ми на відео уже побачили, як ворожий десант висаджується в Гостомелі, і розуміли, що те саме може статися на будь-якому іншому летовищі поблизу Києва. Так само формувалися друга-десята роти, і їх також кудись переміщали. Це було дуже страшно. Тому що якщо перші роти ще якось були навчені, то далі йшли люди, які щось чули про Тероборону – подружні пари, багато пасіонарно налаштованих громадян та ті, хто навіть не уявляв, що це таке. Ці думали, що зараз отримають зброю і підуть додому. Тому дуже дивувалися, коли їх ставили в стрій і залишали ночувати на кариматах на підлозі на холодній парковці без вікон в РДА, і пояснювали: "Все, ви не можете піти додому. Ви – військовослужбовці".

На той момент ми підписували контракти. Хоча по факту виявилося, що це був юридично нікчемний документ. Тому що фактично ми проведені, як мобілізовані Указом президента заднім числом.

— Чому так?

— Тому що була певна паніка та абсолютна неготовність приймати людей. До того весь час вступ до Тероборони відбувався через контракт. А потім вже був Указ президента про мобілізацію. Ті контракти, які одразу були підписані, просто поскладали в стопочку і вирішили: раз є Указ, то ці автоматично мобілізовані. В принципі, теж нормально. Ніхто, зрештою, не заперечував. Зброю дали, структура є, можна служити і воювати. А юридичні питання — то вже другорядне.

— Часто чую від військових, що 24 лютого військкомати взагалі не були готові до такого розвитку подій. Тому зброю роздавали навіть хаотично, викидаючи з машин…

— Це було страшно. За ці вісім місяців війни я бачив кілька жахливих моментів. Один із них пов'язаний із такою видачею зброї у непідготовлені руки. Уяви собі: парковка великої адміністративної будівлі, величезна черга з людей, які ще без зброї, та певна кількість тих, хто її вже отримав. І тут чи надворі, чи в іншому приміщені лунають постріли з автомата. Ми не знаємо, що відбувається. В інформпросторі говорили про ДРГ та інші страшні речі, але до цього ніхто не був готовий. І ось уся озброєна частина натовпу починає смикати затвори і бігти кудись вглиб будівлі. Я в цей час був в глухому кутку біля 27 паркомісця. Просто тихо присів і очікував, хто почне хаотично стріляти один в одного. Це ж закрите приміщення! Сталося диво: нормально спрацював інстинкт самозбереження і ніхто нікого не розстріляв. Але скільки було таких подій по всій Україні, мені б дуже хотілося дізнатися. До речі, спробуй подати запит в МВС із запитанням, скільки було випадків дружнього вогню під час видачі зброї 24-28 лютого у Києві та інших містах. Мені от розказували (але я не перевіряв цю інформацію), що були приклади, коли її забирали назад. Дивись, отримавши зброю, ти автоматично здобуваєш і відповідальність...

— Але не всі це розуміли.

— Не всі. Тому й було кілька страшних епізодів. Якщо ти проїдешся біля будівлі Солом’янської РДА, побачиш, що вона обстріляна. Це результат дружнього вогню. Там не було ДРГ.

— Дмитро Шатровський розповідав мені, що їм 24 лютого запропонували їхати в Гостомель. Вони якраз і обговорювали такий варіант розвитку подій, що поки доїдуть, їх можуть свої ж і постріляти, адже де ворог – незрозуміло.

— Олю, перше правило – не направляти заряджену чи ні зброю на людину, якщо ти не збираєшся в неї стріляти. Воно багатьма нехтувалося. Розкажу один випадок. Представники правоохоронних органів прийшли до входу РДА, де був збірний пункт, і частина хлопців, які щойно отримали зброю та стали вартовими, просто направили її на них. Ті кажуть: "Що ви робите?! Опустіть! Ми – свої! Дивіться: вас багато, а ми – одні". Усяке ж може бути – наприклад, палець зіскочить чи хтось перечепиться. На щастя, обійшлося.

— Матимемо у майбутньому ще проблеми через те, що інколи отак без обліку видавали зброю?

— Не можу зараз відповісти на це питання, тому що не знаю, скільки зброї вдалося облікувати, знайти чи забрати назад. Треба запитувати тих, хто займається цим обліком. Можу сказати за 130 батальйон — там з цим був порядок. Мені невідомі випадки, щоб у нас хтось втік з автоматом чи ще щось подібне.

Але хаотична роздача зброї на початку вторгнення могла бути на руку ворогу. Якщо хтось думав таке провернути, то він помилився. Тому що до військкоматів та на пункти збору прийшли свідомі українці. Як свого часу на Майдан.

— Але ж це прокол влади! Напад росії не був аж такою несподіванкою — кому треба, знали потрібну інформацію. Та й в інформаційному просторі ця тема звучала не один день. Чому, зрештою, так вийшло? Невже було так складно хоч в цьому питанні підготуватися?

— З 2019 року не могли навіть прийняти закон про Територіальну оборону. Політики мірялися амбіціями, хто більше своїх слів вставить у текст. Зрештою, цього року ми до нього дійшли. Усе потрібно було робити з коліс, тому що часу вже не було. Але результат виявився кращим, аніж міг бути.

— Однак це заслуга не влади, а українців. Якби вони себе так не проявили, ми з тобою сьогодні не знаходилися б в центрі Києва у відносному спокої.

— Так, це заслуга суспільства. Знаєш, мені боляче думати про ще один важливий момент. У нас з тобою є спільний друг – журналіст Дмитро Хилюк, який ніколи не приховував своєї проукраїнської позиції. Він родом із Козаровичів, де жив і звідки їздив на роботу. Це село було в окупації. Що говорила українська влада на початку вторгнення? Не панікуйте, залишайтеся вдома, все буде добре! А що робить відповідальна по відношенню до своїх громадян влада, коли передбачається військова агресія щодо країни? Має плани евакуації населення із потенційної зони бойових дій. Після деокупації Бучі, Ірпеня та інших населених пунктів, де побували криваві загарбники, весь світ здригається від побачених могил закатованих людей. Але це відповідальність не лише ворога, а й тих, хто вчасно не організував евакуацію місцевого населення.

— Мені здається, наш Діма все одно б не евакуйовувався.

— Якби він знав, із чим йому доведеться стикнутися, він хоча б мав вибір! А так українці не були попереджені навіть про стрімкий наступ. Тому залишалися й просто очікували, коли ситуація якось розрулиться. Так не вийшло.

— Тому що напередодні вторгнення президент розказував їм про шашлики в травні та наполегливо радив не панікувати. Вони повірили. Треба визнати, що не усі мають критичне мислення, цікавляться геополітикою, військовою справою тощо, щоб спрогнозувати можливі наслідки. Багато хто не вірив, що росія на таке піде, хоч маємо війну з 2014 року, тож давно було зрозуміло: вони не дадуть нам спокою. Ми вже побачили багато пролитої крові, котлів, ДАП…

— А всі побачили?

— Я до того і веду: не всі люди побачили, але, вибач за сленг, повелися на заспокоєння. Потім ще слухали про те, що активна фаза війни закінчиться за два-три тижні. Але з повномасштабного вторгнення минуло вісім місяців, і все триває.

— І це тільки початок! Потрібно готуватися до довгого протистояння. По суті, у нас зараз ведеться гібридна Третя світова війна, до якої залучено чимало країн цивілізованого світу. В цих масштабах відбувається холодна фаза, але будь-якої миті вона може стати гарячою, якщо росія ще кілька разів промахнеться і російські ракети прилетять в інші країни — в Польщу чи ще кудись, все може змінитися. росія грається з вогнем із елементами ядерного шантажу.

— Вчора (15 листопада. – О.М.) Польщі вже "прилетіло". Спочатку піднявся шум, а потім, скажімо так, здали назад. Ти також знаєш і читаєш, що українці з цього приводу говорять про реакцію НАТО...

— Тут є такий нюанс: агресія сприймається тоді, коли країна-агресор її визнає. Якщо росія каже: "Це не ми, це там десь щось", то світу, напевно, вигідніше зробити вигляд, що якось так і є. Аналогічно закривалися очі на війну в Грузії й певною мірою на війну в Україні з 2014 року. Скоріше за все, наслідком цих влучань по території Польщі буде те, що польська ППО посилиться завдяки силам НАТО. А у поляків ще зросте лояльність до українців, і ми отримуватимемо більше допомоги. Можливо, країни НАТО також допоможуть закрити частину неба над західними областями України – можна про це пофантазувати. Тобто росія зробила гірше тільки собі.

— Мені здається, що після цього росія діятиме ще агресивніше, адже вони побачили: а так можна!

— Як каже класик: "Непокаране зло завжди повертається". Але рано чи пізно це буде прорахунком.

— Звичайно, перемога, зрештою, буде за нами. Але ми зараз уже платимо за це все надвисоку ціну життями наших людей…

— Знаєш, днями загинув дуже хороший інструктор 130 батальйону Армен Асланян.

Це людина, яка на волонтерських засадах до повномасштабного вторгнення тренувала особовий склад. Його всі знають і поважають. Він володів ножовим, рукопашним боєм, міг відібрати зброю у нападника, чим би той не був озброєний. Але снаряди не обирають – уламок влучив і обірвалося життя… І таких прикладів, на жаль, дуже багато. От командир першої роти Артем Сохань, позивний Медик, загинув зі своїм побратимом, по суті правою рукою Кравою. Підірвалися на російських мінах… Так само, як і сапери… Тобто і тиха війна, і прямі влучання відбуваються кожного дня, тижня, місяця з тією чи іншою інтенсивністю. Зараз дуже гаряче на Бахмутському напрямку. Так, противник відступив на Херсонщині, на півночі Харківщини, але, мабуть, не полишає намірів вийти на адміністративні кордони Донецької області і кидає туди багато сил.

— Вибач, поставлю важке питання: як емоційно впоратися в такі моменти, коли гинуть ті, з ким ти пліч-о-пліч на фронті?

— Емоційно, справді, складно. Кожен боєць чи бійчиня переживає це по-різному… Небезпека постійно тримає в стресі. Можливо, він допомагає трохи відсторонено сприймати там втрати. Людей, звичайно, наздоганяє. Психологічно це сильно впливає на особовий склад. Але ти від цього нікуди не подінешся. Хтось більше проговорює з друзями, побратимами, інші – замикаються в собі. В роті є штатна посада заступника командира з морально-психологічного забезпечення. Зазвичай це психолог, який може допомогти. У першій роті 130-ки ним є, наприклад, Харизмат, з яким ти робила інтерв’ю . Він — актор, вміє спілкуватися з людьми і він на своєму місці.

"СЬОГОДНІ ТРО, ЯКА Є ЧАСТИНОЮ ЗСУ, – ЦЕ ВЖЕ БІЛЬШОЮ МІРОЮ ВІЙСЬКОВІ ЛЮДИ, АНІЖ ЦИВІЛЬНІ"

— Хочу ще повернутися до питання ТрО. Розкажи, що тут зараз із забезпеченням? Адже не секрет, що досі дуже активно допомагають волонтери.

— Звичайно, левова частка — це допомога волонтерів. Держава забезпечила зброєю, набоями, коштами. Мені здається, на зарплати гріх скаржитися. Хоч ніхто туди не пішов за грошима. Для мене і моїх друзів взагалі перша заробітна плата стала несподіванкою. Але це правильно, так як в тилу залишаються сім’ї, тому військовим треба бути впевненими, що там все гаразд. Як відомо, чим міцніший тил, тим потужніший фронт. Це пряма пропорційність. Тому сьогодні ППО відіграє таку важливу роль, адже коли через голови військових летять ракети по близьких та рідних, спокою додає саме протиповітряна оборона.

Так от по забезпеченню зараз ситуація покращується. Наприклад, в Ірпені я ходив у літній формі, виданій на зборах ще у 2019 році, та у двох цивільних куртках…

— А це ж був березень, коли ще холодно.

— В Ірпінь ми заїхали 24 березня. Справді, тоді було дуже холодно. Було незатишно стояти чотири години в окопі з водою під дощем та снігом. Реально зуб на зуб не попадав. Ми з моїм другом і кумом Сашком Жигуном ще й жартували з цього приводу. Він питає: "Ти чого тремтиш? Холодно?". Кажу: "Так війна ж! Страшно!" (посміхається. – О.М.). Але, так, було зимно. І було неважливо, цивільна на тобі куртка чи військова. Нами керувало велике бажання не пустити ворога, тому ми тримали посильну пасивну оборону. Тоді цього було достатньо.

Скажу тобі, що у нас в одному окопі в Ірпені зібралося чудове товариство: два журналісти (я і мій кум Сашко), викладач Могилянки, успішний бізнесмен і ще кілька людей, скажімо так, еліточка. Нам було весело і класно. Насправді, ніби в колі сім’ї. Хоча й моментами незручно – холодно та мокро. А зараз, як я сказав, із забезпеченням ситуація краща. Ось видали літні "TALAN", правда, під кінець літа. Також зимові, на щастя, восени. От на мені зараз тепла фліска, футболка. А ці свої нацгвардійські штани я знайшов на позиціях, коли ми зайшли на заміну. Влітку вони були не потрібні, то їх покинули, щоб менше брати з собою речей. А я їх підібрав, розуміючи, що мені такі ніхто не видасть (посміхається. – О.М.), і от зараз вони на мені. Моя куртка — темно-синій нацгвардійський піксель, виданий зі складів ще Турчиновим у 2014 році, теж дісталася після одного з підрозділів.

— Але це не зовсім державне забезпечення.

— Це таке самозабезпечення (всміхається. – О.М.). Ти можеш використати те, що уже не знадобилося іншим, але потрібно тобі для виконання своїх обов’язків. Нічого зайвого. Тільки те, що необхідно.

— Ти особисто знаєш деяких політиків. А вони якось допомагають вашому батальйону? Цікавляться: "Хлопці та дівчата, а що вам треба?"?  Можна без прізвищ.

— По батальйону не скажу. Просто не в курсі. Можливо, хтось і є, але це відкрито не афішується та не обговорюється. Я знаю, що робочі колективи допомагають тим, хто у нас служить — у кожного на роботі є ті, хто співчувають і хочуть допомогти. Наприклад, Рух ЧЕСНО, в якому я працюю журналістом, зібрав значну суму, щоб "перевзути" батальйону автівки на зиму. Легкій піхоті треба на чомусь пересуватися. До речі, усі машини — по суті, волонтерські. А прилади нічного бачення для водіїв допомогла придбати дружина одного з побратимів. Справді, дуже й дуже багато усього саме від волонтерів.

А що стосується політиків, то я по Facebook бачу, що деякі допомагають ЗСУ, Теробороні, фотографуються та звітують про це. Не знаю, чи називати це піаром…

— Є різні політики. Деякі й піаряться. Але навіть якщо й так, тільки б допомагали.

— Так, є різні політики, які стали фондами, й фонди, які можуть стати політиками…

— Класно натякнув!

— Прозоріше нікуди (посміхається. – О.М.). Але, дійсно, це все працює на нашу обороноздатність, що є плюсом. Нехай. Аби була користь. Нічого поганого в цьому я особисто не бачу.

— Ми говорили з тобою, якою була ТрО до повномасштабного вторгнення, на його початку. А сьогодні що вона собою являє?

— Тут треба розрізняти: зараз у нас є ТрО, як, по суті, регулярні військові. Це бригади, батальйони, роти. Вони виконують завдання, як легка піхота. Тобто без бронетранспортерів, БМП, на волонтерських машинах, маючи легке озброєння. А є ще такі структури Тероборони, як добровольчі формування територіальних громад у місцях, де немає активних бойових дій, які не отримують військових зарплат, залишаються там, де живуть, і здебільшого вже розпущені. Вони теж ТрО, але дещо інша. Я помічаю, що деякі політики "загніздилися" у таких добровольчих формуваннях, які стали такою собі "кишеньковою" міні-армією. Вони дуже успішно піаряться у мирних містах, коли ходять у формі зі зброєю. Зрідка приїжджають десь трохи ближче до лінії фронту, щось привозять, фотографуються і їдуть назад. Тож треба ще розібратися, потрібна така Тероборона чи ні. А та ТрО, яка є частиною ЗСУ, сьогодні більш-менш унормувалася. Це вже більшою мірою військові люди, аніж цивільні. Хоча ще п’ять місяців тому я б сказав навпаки. Зараз ми чогось навчилися, зокрема і у противника. Але до ідеалу ще далеко.

— У світі немає нічого ідеального.

— Просто у ЗСУ мають бути порядок, дисципліна і військова чіткість. Має шануватися попередній накопичений досвід. Я не кажу про чеканний крок по площі — це нікому не треба. А от бойові статути, тактика і тому подібне, що допомагає воювати і виживати, повинно бути у пошані. Не всі ще досі до цього дійшли.

"В ІРПЕНІ ВОРОГА, ЯК ЖИВУ ЛЮДИНУ, МИ ФАКТИЧНО НЕ БАЧИЛИ"

— У нашій розмові ти вже згадав, що 24 березня ви заїхали в Ірпінь. Розкажи якийсь цікавий випадок звідти, який найбільше запам’ятався.

— Було страшно, коли за посадкою завівся російський танк, а у тебе з вогневих засобів ураження – протитанкова граната "Муха" (це така труба) і піхотний кулемет Дегтярьова часів Другої світової. Ми тоді на своїй позиції виконували функцію бойового спостережного пункту. Завдання було побачити противника. Якщо його сили не переважають, то завдати вогневого ураження. Якщо ж у нього суттєва перевага, то завдати вогневого ураження, відійти на домовлену вогневу точку і викликати артилерію. Це все, що ми могли зробити із наявними засобами. Не більше. І от завівся цей танчик. Усі переглянулись, приготували зброю і прокрутити в голові можливі сценарії розвитку подій. На щастя, він не приїхав (посміхається. – О.М.). Але я запам’ятав оце перше враження, коли було дуже страшно.

— Даня Данський говорив про те, що в Ірпені був російський спецназ. Ви з такими стикалися? Взагалі якого ворога ви там побачили?

— У нас зараз здебільшого відбувається війна дронів, артилерії, і меншою мірою (принаймні на тих ділянках, де я був) — вогневого контакту зі стрілецької зброї. В Ірпені ворога, як живу людину, ми фактично не бачили. Коли наш командир взводу ставив лівіше від позиції сигнальні ракети (треба було пильнувати, щоб вночі ніхто не обійшов, не підповз), то по ньому вівся вогонь снайпера або підготовленого стрільця. Кулі пролетіли над озером і цвьохнули десь в бетонну стіну промзони. Слава Богу, в командира не влучили. Це, по суті, було першим враженням від контакту з противником. Вони бачили нас, тому треба бути пильними, сильно не висовуватися, але дуже добре спостерігати. А оборона зводилася до того, щоб нормально "закопатися", розосередитися і підготуватися відбивати атаку, якщо така буде, та не наражатися на вогонь мінометів. Наприклад, якщо ти чуєш "вихід" або бачиш спалах, потрібно вчасно пригинатися, втискатися до стінки. Тобто бути максимально зібраним.

Мої побратими бачили ворога, як живу людину, трошки раніше за мене. Було завдання, на яке я не потрапив. А я його побачив уже у вересні в тепловізор.

— Це ж уже було на Харківщині?

— Так. Це було на позиції праворуч від траси Харків-Бєлгород. Дачі й поля. От у нас одна посадка, яка тягнеться вздовж. Навпроти стояли дуже добре підготовлені бійці з 80-ї арктичної російської бригади. Десь у 200-250 метрах. Вони постійно на нас тренувалися — відпрацьовували підхід до позицій, провокували відкриттям вогню, спостерігали, звідки ми ведемо вогонь, щоб якомога точніше зобразити наші позиції й потім їх "накривати". Насправді, діяли дуже грамотно. Я зацінив. Позиція праворуч складалася з трьох окопів, у кожному з них — по дві людини. Ми з другом у центральному. От ніч. Ми спостерігаємо. І от бачу в тепловізор: група противника з правої сторони посадки почала стріляти навскоси кудись в наш бік, а в цей час інша по лівій стороні, не стріляючи, видивлялася, звідки ведеться вогонь у відповідь. Вони досить сміливо поводилися. Я би навіть сказав — зухвало. Підходили на 80 метрів до позиції противника вночі, знаючи, що він там може бути з тепловізором, де все заміновано. Це навіть не розвідка боєм, а розвідка-провокація. Коли відбувалися подібні речі, вони потім досить прицільно "накривали" з підствольних гранатометів та АГС. Власне, за таких обставин я й побачив ворога у тепловізор (посміхається. – О.М.) — як з-за пеньочка висунулася голова, а за нею — ще одна. Я навіть одразу не повірив своїм очам, тому що звикли, що бачиш не противника, а дрон, після якого по тобі "навалюють". Ми намагалися відкрити вогонь по тих фігурах. Але ж темно. На автоматах немає нічних прицілів. Тільки по орієнтиру приблизно розумієш, де вони сидять: внизу біля стовбура дерева за гілкою — на палець правіше, то туди треба стріляти. Тому це все було досить умовно.

— Знаю, що ви інколи мали змогу їздити до Харкова. Бачила, нещодавно ти був там. Як змінилося місто за цей час? Яке воно сьогодні?

— Я точно можу сказати, що Харків — мужній, незламний і залізобетонний. Я взагалі дуже люблю це місто. Бував тут і раніше. Чомусь воно вважалося проросійським…

— Тому що настрої там були такі. Як і влада.

— Але зараз це кардинально змінилося. Харків сьогодні — дуже класний український культурний центр. Там Жадан, Кадан, українські гурти й волонтери. Бачив прекрасні графіті від місцевого художника Гамлета. У місті чисто й красиво. Місцева влада старається врятувати пошкоджені будівлі. Дуже круто працюють комунальники. Вони латають дахи, затуляють вибиті вікна. Насправді, там неозброєним оком помітно, що місто дуже постраждало. Якщо в Києві потрібно пройти й пошукати, де є руйнування, то в Харкові інакше. Він щодня був і залишається під обстрілами. Там важко знайти квартал, де б не було влучання. Зруйновані райони, як Північна Салтівка, взагалі стали ціллю ворожої артилерії.

— Так зрозуміло ж, чому. Задача — по максимуму знищити.

— І кошмарити місцеве населення. росія — країна-терорист, яка зараз воює не стільки з військовими, як з цивільним населенням. Тому ракети, дрони й інші засоби ураження спрямовані на мирні міста, на енергетичну інфраструктуру. Зрозуміло, на що вони розраховують. Але так поводить себе терорист. росія це весь час підкреслює, а світова спільнота бачить.

— Як тобі зараз харків’яни? Читала у тебе на сторінці Facebook історію про бабусю, яка радила вам носити з собою білі хустинки, щоб у разі чого здатися у полон.

— Ми у той день були у звільненні. Якраз зробили щеплення від COVID-19. Йшли містом. Літня жінка попросила купити ліки в аптеці. Немає проблем! Після того вона почала говорити про те, що хоче, щоб ми усі лишилися живими й повернулися. І прозвучала така фраза: "Обов’язково покладіть до кишені білу хустинку". Я навіть не одразу зрозумів, про що йдеться. Навіщо? Вона пояснює: "Вона потрібна, щоб взяли в полон". Я їй відповів, що якщо вона ще раз комусь із військових таке порадить, то матиме справу з СБУ. Вона зрозуміла, що нас не треба далі переконувати (посміхається. – О.М.). Це могло бути її власною ініціативою. Хоча нормальна людина не радитиме такі речі, коли бачить, як у тебе на очах руйнують твоє місто, і живе у небезпеці. Так само це могло бути якоюсь дією ворожої пропаганди. Класичний приклад — коли потрібні ворогу плітки розповсюджуються в чергах до маршрутки або в магазинах.

— Такі випадки, як з цією бабусею, поодинокі?

— Так. Здебільшого там позиція проукраїнська. Де ми зустрічалися із місцевим населенням, усюди до нас ставлення було дуже хорошим. Наведу приклад: на півночі Харківщини є село Українка. Там у жінки побило дах будинку, зірвало шиферину. Вона каже: "Хлопці, допоможіть, будь ласка, її поставити". А я ж не будівельник. Я в житті той шифер не клав! Але вона настільки вірить у ЗСУ, що вважає — вони можуть і вміють все! Я дивлюся на свого друга, на драбину й шиферину, яку треба якось заперти на третій поверх ще й в сильний вітер. Ми, звичайно, впоралися. Не могли ж підірвати віру людини у Збройні Сили (посміхається. – О.М.). Але перед тим трохи потренувалися на старому шифері. Це, насправді, було дуже смішно.

Розкажу ще історію, яка трапилася у населеному пункті Алісівка, який знаходиться біля кордону з росією. Він фактично не постраждав, тому що досить швидко опинився в окупації і був далеким російським тилом. Там жили російські військові з Кавказу, Уралу, якісь "омонівці". Місцеві жителі, як мінімум, були не найкращої думки про них, тому що ті ходили по хатах і грабували. "Заговорювали зуби" господарям, замикали їх на кухні для проведення бесіди, а решта в той час нишпорили по будинку й забирали цінні речі. У однієї жінки були гроші на двокімнатну квартиру в Харкові (син чи то якраз продав чи збирався купити цю нерухомість — зараз не пам’ятаю). Їх вкрали росіяни. Також забирали телефони. Люди розказували, як контролювали дзвінки: якщо і давали подзвонити, то росіяни перевіряли, кому телефонують, стояли поруч, все слухали. Ставлення місцевих було відповідним. А нас зустрічали дуже добре. Коли ми звідти вже виїжджали, зупинилися біля однієї хати – треба було перевірити автомобіль. Вийшла бабуся й каже: "Боже, вы что, уезжаете?!". Я побачив у її очах щирий страх, що українська армія залишає населений пункт. Це було дуже приємно. Пояснив, що ми змінюємо позицію, а на наше місце зайдуть інші військові. Загалом було багато таких випадків. Тому що колаборанти ж потікали разом із росіянами, а залишилися нормальні люди, які на нас чекали. Ми завжди намагалися допомогти місцевому населенню, зокрема і зусиллями волонтерів — роздавали гуманітарну допомогу, проводили у школах лекції для дітей. Виходить така військово-цивільна співпраця.

— Скажу тобі, що не лише на Харківщині вважають, що наші військові – це суперлюди, які наділені надзвичайними здібностями. Так усюди.

— Насправді, ця думка небезпідставна. У ЗСУ та ТрО пішло чимало гарних і фахових спеціалістів. У будь-якому підрозділі є талановиті люди. Наприклад, у медичній частині четвертої роти 130 батальйону були хлопці з гурту "Антитіла". Також в тій роті Сергій Василюк із гурту "Тінь Сонця". А у першій є Дред, який пише класні авторські пісні. Думаю, його музика скоро буде дуже популярною, коли він більше уваги приділятиме творчості. Уся Україна співатиме, до прикладу, його "Дивну любов". Є архітектори, інженери, будівельники, професійні водії, які ще й ремонтують машини, та вміють виїжджати з таких халеп, в які не кожен і поїде. Тобто, повторюся, дуже багато класних фахівців.

— А ти плануєш після війни повернутися в професію? Чи думаєш взагалі про це зараз?

— Поки зарано про це говорити. Скажу так: під час бойових дій, коли підрозділ перебуває десь на лінії фронту, час сприймається дуже цікаво. Ти можеш не знати ні який день тижня, ні яке число. А що вже говорити про якісь плани на місяць наперед, на рік-два, чи скільки ще триватиме ця війна, адже вона тільки починається. Просто немає сенсу! Сьогодні я і мої друзі намагаємося бути корисними там, де ми є. Дотримуємося хорошого принципу, про який мені розповів кум-"АТОвець": кожного дня робити усе, щоб кожен твій наступний день був безпечнішим, а обороноздатність твого підрозділу лише зростала. Коли ми займали позиції північніше Харкова в лісі на озерах, формально виходили туди на три дні. Але так сталося, що пробули там два тижні. Коли прийшли, люди навіть не хотіли копати – мовляв, навіщо, ми ж не на довго. А кум нагадав про цей принцип, і ми в перший же день попри скептичні погляди побратимів взяли лопати і заглибилися по груди. Робили це у вільний час від основної роботи на позиціях. На другу добу вже мали фактично перекритий бліндаж, який міг захистити від уламків. Потім ще попрацювали над бойовою позицією. Зробили, як має бути. Наші побратими взяли приклад і теж побудували шикарні земляні укріплення. Коли нас міняла харківська ТрО, нам було несоромно. До речі, ці хлопці, які нас змінили, у перші ж дні потрапили під обстріли, то ж нормально пересиділи в наших копанках. Тому так важливо: як тільки прийшов, щось робиш для своєї безпеки. Навіть якщо тебе за годину-три чи день заберуть, на твоє місце прийдуть інші і, можливо, це врятує їм життя. Треба не лінуватися, а працювати. Кожного дня щось роби. Так і час швидше проходить, і безпечніше, і приємніше, і менше дурних думок лізе в голову.