Як партії рятують свою реєстрацію на довиборах в округах Херсонщини та Черкащини?

Задля збереження партії

Партії, які впродовж десяти років не брали участь у загальнонаціональних виборах (президентських чи парламентських), у судовому порядку мають бути ліквідовані. Це передбачено ЗУ “Про політичні партії”. 

За кілька років мажоритарна система, коли можна висувати одного кандидата на окрузі під час парламентських виборів, зникне, бо новий склад парламенту країна обиратиме після проведення виборчої реформи за системою відкритих списків.

Відповідно, довибори — це шанс для партій подати кандидата і заплатити менші кошти за заставу, ніж чекати наступних парламентських виборів, де треба буде висувати кандидатів по всій країні. 

Для розуміння, якби чергові парламентські вибори відбулися 31 жовтня цього року, то сума застави складала б шість мільйонів гривень. Це у 100 разів дорожче, ніж подати кандидата по одному округу і зберегти реєстрацію.

На цей крок порятунку йдуть два типи партій. Одні, які працюють на місцевому рівні й брали активну участь у місцевих виборах, а другі — ті, які використовують своє право подати кандидатів на жеребкування до складу виборчих комісій, щоб потім торгувати квотами. Ціна за квоту може доходити до 15 тисяч доларів, про що раніше писав Рух ЧЕСНО. Тобто партія як юрособа може не вести політичного життя, але власник цього “бізнес-проєкту” може заробляти на квотах.

Ще один вид заробітку — це продаж партій, оскільки процес реєстрації партії доволі затяжний. Тому перед парламентськими виборами доволі часто купують старі партії, перейменовують і запускають нові політичні проєкти.

Читайте також: Кожна друга партія змінює назву – особливості партбудівництва в Україні

Але є партії, які дійсно працюють на місцевому рівні і визнають, що балотування на цих довиборах, — це шанс зберегти реєстрацію.

Так, на Черкащині балотується Богдан Панкевич (“Українська галицька партія”, УГП). Видимих ознак того, що кандидат реально веде кампанію, ЧЕСНО не фіксував. Цього і не скажеш по сторінці Панкевича у Facebook. Кандидат є активним користувачем, але про своє балотування у дописах не згадує.

“На нашу думку, варто анульовувати реєстрацію лише тих політичних партій, які не беруть активної участі хоча б у місцевих виборах”, — каже голова політради УГП Ростислав Коваль.

На його думку, після впровадження реформи децентралізації в Україні сформувалися десятки де-факто регіональних політичних партій, але, на жаль, законодавство не передбачає існування в Україні регіональних політичних сил. 

“Відтак, ці партії де-юре працюють як національні. Це ставить у нерівні умови справжні політичні утворення, які створюються знизу, та олігархічні політичні проєкти, які існують на національному рівні. Парламентські партії відмовляються визнати факт зародження регіональних партій та врегулювати їхню діяльність на законодавчому рівні, адже це змінить політичну мапу України та створить додаткову конкуренцію, особливо на місцевих виборах”, — розповідає Коваль.

Він зазначає, що парламентські політсили говорять про те, що регіональні партії несуть загрозу сепаратизму чи розколу України. Однак, на думку політика, держава має достатній правовий та правоохоронний інструментарій, щоб з цим боротися.

“Визнання регіональних партій на законодавчому рівні дасть поштовх до рівномірного розвитку та дозволить оновити політичні еліти як в територіальних громадах, так і на національному рівні”, — каже Ростислав Коваль.

Схожі думки висловлює і сам Богдан Панкевич, який балотується у нардепи.

“Щоби вирости до масштабу участі у всеукраїнських виборах до ВР партії потрібно рости знизу багато років. Провали "Самопомочі" та "Голосу", які швидко вийшли на масштаб ВР, досягли успіху і "здулися", є добрим прикладом”, — каже кандидат.

На місцевих виборах Українська галицька партія висунула понад 2,5 тисячі кандидатів у трьох областях (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська). Для порівняння, парламентська “Слуга народу” у цих же регіонах висунула 3,2 тисячі кандидатів. Це хоч і дещо більше, ніж в УГП, але ми порівнюємо локальну партію із президентською партією влади, яка, згідно з податковими даними, є найзаможнішою партією країни у 2020 році. Щонайменше 152 кандидати від УГП отримали депутатські мандати. За цим показником у трьох західних областях УГП займає восьму позицію, обійшовши низку парламентських партій минулого скликання.

Григорій Козьма балотується на окрузі 197 від партії “Блок Едуарда Гурвіца”. Ця політсила веде свою діяльність у Одесі. Очолює партію Едуард Гурвіц — колишній міський голова Одеси, народний депутат 2-4 та 7 скликань. 28 вересня 2020 року міська територіальна виборча комісія не зареєструвала списки кандидатів у депутати Одеської міської ради від політичної партії "Блоку Едуарда Гурвіца", бо політична сила не виконала вимоги Виборчого кодексу за гендерними квотами, але рішення ТВК блок успішно оскаржив у судовому порядку і партію зареєстрували (Додано). 

Григорій Козьма живе у Одесі. Він головний редактор журналу "Громадське Слідство".

“Блок Едуарда Гурвіца” за своєю суттю є регіональним проєктом. Для нас участь у цих виборах важлива, не лише з погляду збереження партії, але й з погляду додаткових можливостей, які вона надає, щоб донести правдиву інформацію про тяжке, прикре становище Одеси до керівництва країни та жителів інших регіонів”, — йдеться у коментарі партії “Блок Едуарда Гурвіца”.

Сам кандидат Козьма від себе додав, що був на окрузі і планує ще його відвідувати:

“Моя участь у виборах не є формальною. У тому, що я буду брати участь у цій кампанії, сумнівів не виникає”.

Про своє балотування кандидат написав на власній сторінці у Facebook. Втім, за спостереженнями ЧЕСНО, Козьма активної кампанії все ж не веде. З близько 200 зафіксованих площин зовнішньої реклами з кандидатами та потенційними кандидатами по 197 округу не було жодного від Григорія Козьми.

Є ті політичні сили, які не визнають, що беруть участь у виборах виключно для збереження реєстрації. Вони переконують, що налаштовані на перемогу. При цьому Рух ЧЕСНО не зафіксував ознак ведення кампанії на окрузі.

До прикладу, хмельницька партія “Команда Симчишина” висуває кандидата на Херсонщині.

“Я, як голова обласної організації на Херсонщині, не міг бути осторонь й вирішив, що хто, як не я, маю працювати у цьому регіоні та представляти його у Верховній Раді, адже є членом великої команди змін, яка успішно впроваджує в життя ідеї українського патріотизму у багатьох містах та громадах, у різних органах місцевого самоврядування, і, як наслідок, здобуває визнання не тільки в Україні, а й за кордоном”, — розповів кандидат від партії на 184 окрузі Сергій Матвійчук.

Сам Матвійчук живе у Хмельницькому, працює директором Хмельницького міського комунального підприємства "Хмельницькінфоцентр". Він каже, що Херсонщина — це не активність заради формальності.

“Ми маємо амбітні цілі, які можна реалізувати на всеукраїнському рівні й парламенті загалом”, — каже хмельницький політик. 

Водночас на своїй особистій сторінці у Facebook Матвійчук жодного разу публічно не написав, що балотується на проміжних виборах.

До виборів на 184 окрузі партія висунула своїх кандидатів лише на місцевих виборах 2020 року. Всіх — у межах Хмельницької області. Похід на вибори для “Команди Симчишина” був доволі успішним. Партія отримала монобільшість (26 з 42 депутатів у Хмельницькій міській раді), а також великі фракції, Хмельницькій обласній (13 з 64 депутатів) та районних радах (20 з 64 депутатів). Лідер партії тоді ж балотувався у міські голови, але не від своєї іменної партії, а від ВО “Свобода”.

В’ячеслав Резніков, який балотується на Черкащині окрузі від “Команди Андрія Балоги”, також переконує, що сподівається на перемогу.

“Є можливість балотуватися, ми маємо великий досвід і хочемо запровадити цей досвід у регіоні, звичайно, для людей. Це не пов'язано з можливою ліквідацією партії. Були на окрузі, щойно повернулися звідти, з людьми спілкувалися, з мешканцями Золотоноші, Канева, дуже приємні люди, багато хочуть змінити”, — розповідає кандидат.

Резніков — менеджер з дослідження ринку та вивчення суспільної думки у компанії "АВЕ Мукачево". Живе на Закарпатті. 

Партія “Команда Андрія Балоги” раніше мала назву “Єдиний центр”. На місцевих виборах амбіції “Команди Андрія Балоги” обмежилися Закарпатською областю, де партія висунула понад тисячу кандидатів у депутати й отримала щонайменше 124 мандати.

Видимих ознак того, що Резніков веде кампанію, ЧЕСНО не виявив (не зафіксували зовнішньої реклами, друкованої продукції, реклами у соцмережах).

Але якщо у цих партіях надали хоч якусь відповідь, то інші партії не відповідають ні на телефонні дзвінки, ні на листи. Це може свідчити про те, що партійна структура не працює взагалі.

“Молодий Харків” — партія, зареєстрована у 2016 році з назвою “Соціальна альтернатива”. Наприкінці 2019 року отримала актуальну назву, в якій прив’язала себе до конкретного регіону. Втім, на місцевих виборах торік політсила не висувала кандидатів. Натомість “Молодий Харків” делегував своїх представників до ТВК (на Харківщині). Партія не має ні сайту, ні сторінок у соцмережах.

На проміжних виборах у 197 окрузі “Молодий Харків” висунув у кандидати Олену Козачук. Жінка народилася у Росії, фізична особа-підприємець, живе у Бориспільському районі на Київщині. У телефонній розмові Козачук підтвердила своє балотування, однак, коли почула запитання про причину цього рішення, то повідомила, що їй не зручно розмовляти і пообіцяла передзвонити. Після розмови більше не відповідала на дзвінки.

У межах моніторингу активностей потенційних і зареєстрованих кандидатів у цьому окрузі ЧЕСНО не виявив жодних ознак того, що Козачук і “Молодий Харків” ведуть кампанію. 

Ми надіслали також запит на коментар партії “Молодіжна партія України”, яка висуває кандидата на Черкащині, однак відповіді не отримали.

Пообіцяв прокоментувати балотування на 197 окрузі й представник партії “Рівне разом” Руслан Алексіюк. Проте згодом також перестав відповідати на дзвінки.

“Рівне разом” свою поточну назву отримало лише напередодні місцевих виборів 2020 року (попередня назва — “Партія громади об'єднаних власників багатоквартирних будинків, будівельників та будівельних організацій”). У серпні 2020 року партію очолив Віктор Шакирзян. На місцевих виборах торік він став кандидатом на посаду голови Рівненської міської ради. “Рівне разом” — не просто регіональна партія. Це політсила, створена під вибори до конкретної ради. У 2020 році партія висунула 42 кандидати у депутати, всіх — до Рівненської міської ради (отримала сім мандатів).

Сторінка партії “Рівне разом” протягом останнього місяця жодного разу не публікувала інформації про балотування свого кандидата на Черкащині. Видимих ознак ведення кампанії на самому окрузі ЧЕСНО не зафіксував.

Ще один приклад балотування в іншому регіоні має партія “Миколаївці”. Вона висуває свого кандидата на Херсонщині. Раніше політсила була активною лише в одній області — висунула кандидатів у депутати до Миколаївської міської, обласної та районної рад (отримала п’ять мандатів у райраді). Її керівник — Геннадій Чекіта, народний депутат восьмого скликання, обраний від “Блоку Петра Порошенка” за 134 округом (Одеса) як безпартійний.

Отримати коментар від “Миколаївців” ЧЕСНО не вдалося.

Скільки є чинних локальних партій та чи варто їх ліквідовувати?

Існування регіональних партій, хоч і не вписується у поточне законодавство, але це реальність, яку неможливо заперечити. На місцевих виборах торік своїх кандидатів висунуло 144 партії. З них 100 партій висунуло від 100 і більше кандидатів, а 35 з них отримали від 100 і більше депутатських мандатів. 15 з 35 партій, які на місцевих виборах отримали від 100 депутатських мандатів і більше, це партії, які висунули своїх кандидатів переважно в одній області й лише кілька з них — у 2-3 областях.

Цікаво, що співвідношення кількості висунутих кандидатів та кількості отриманих мандатів у 20 найбільших локальних партій становить у середньому 18,4%, тоді як у 20 найбільших партій, які висували своїх кандидатів у десяти і більше областях — всього 9,6%. Це можна пояснити тим, що локальні партії зваженіше підходять до виборів і висувають кандидатів там, де у них реально є шанси потрапити до ради, але також і те, що у локальних партій є реальна підтримка на місцях.

Ліквідація успішних регіональних партій лише на підставі їхньої неучасті у загальнонаціональних виборах потенційно матиме три негативні наслідки. 

По-перше, місцеві еліти та політично-активні громадяни змушені були б вливатися до формально загальнонаціональних партій, які здебільшого заведено вважати олігархічними.

По-друге, місцеві еліти та політично-активні громадяни, які не захочуть вливатися у чинні загальнонаціональні партії, або припинять свою участь у політичному житті, або вестимуть її за межами демократичного виборчого процесу. 

По-третє, ліквідація активних локальних партій суттєво ускладнить еволюційний шлях розвитку партії знизу-вгору й надасть додаткові переваги партіям з впізнаваними лідерами та грошима олігархічного чи невідомого походження, які вже у перші місяці свого існування готові розгорнути рекламну кампанію у національному масштабі.

Більшість локальних партій участі у парламентських виборах взяти не зможуть через розмір застави, потребу висування значної кількості депутатів тощо. Участь у президентських виборах у цьому сенсі буде простішою, адже на них потрібно висувати лише одного кандидата, а застава за нього є суттєво нижчою, ніж за партійний список (шість мільйонів проти 3,9 мільйона).

Як наслідок, можемо отримати велетенські списки кандидатів у президенти, більшість з яких, очевидно, на перемогу не розраховуватиме. На додаток, оскільки виконання формальних вимог суперечливого законодавства вимагатиме від партій сплати близько 145 тисяч доларів грошової застави за кандидата у президенти, то, очевидно, виникатиме спокуса “відбити” ці витрати через квоти у виборчих комісіях різних рівнів. Тобто, якщо зараз квота на “чорному ринку” коштує десь 15 тисяч доларів, то на наступних виборах ціна може зрости. 

Крім цього, є ризик масштабування проблеми партійного “будівництва” згори-вниз, коли раптом нізвідки з'являється партія з впізнаваними лідером і значними ресурсами, яка веде своїх кандидатів спочатку до парламенту і лише потім, у разі здобуття успіху, намагатиметься поспіхом формувати регіональні мережі під місцеві вибори. Щобільше, для подібних партій є не так вже й багато стимулів розбудовувати регіональні організації, адже це дуже довго, дуже дорого й результат таких зусиль не є очевидним.

У цій ситуації логічно було б визнати реальність, що в Україні є десятки локальних партій з формальним загальнонаціональним статусом та зі значною підтримкою місцевих виборців.

Очевидно, не всі вони є партіями по своїй суті й абсолютно точно частина з них є радше інструментом локальних еліт. Але чи відрізняються вони у цьому сенсі від парламентських партій аж настільки, що варто їх ліквідовувати?

Разом з тим, все ж може бути проблемою надмірна фрагментація і створення гіперлокальних партій, які претендують на одну чи кілька рад. Практика створення гіперлокальних партій дуже масштабна. З 144 партія, які висували своїх кандидатів на місцевих виборах торік, 46 зареєстрували кандидатів не більше, ніж до трьох рад. Ці партії можна розділити на дві категорії: партії обласного центру та партії дрібних і середніх громад в області. 

Йдеться, наприклад, про партію “Команда Сергія Мінька”, яка висувала кандидатів лише до Мелітопольської міської та районної рад і до однієї із сільських рад. Партія “Бджола” (міського голови Кам’янського на Дніпропетровщині) на місцевих виборах висувала кандидатів лише до Кам’янської міської та районної рад. Партія “Команда Максима Єфімова “Наш Краматорськ” також висувала кандидатів лише до Краматорської міської та районної рад. Є навіть приклади створення партії для Березанської міської громади, де зареєстровані менш як 18 тисяч виборців (партія “Березанська громада”). Запобігти такій фрагментації можна, внісши відповідні зміни до законодавства, які б вимагали, щоб принаймні раз на десять років партія висувала кандидатів у більше, ніж 50% громад області з обласною радою та радою обласного центру включно.