Пристосуванець: Як Медведчук шукав національну ідею, але знайшов балалайку і газову трубу

Рух ЧЕСНО знайшов та прочитав докторську дисертацію одного з керівників ОПЗЖ, якого зараз підозрюють у держзраді і котрий до 7 вересня має перебувати під домашнім арештом. 

Ця дисертація начебто зникла, адже журналістам не вдалося її знайти ні у відкритому доступі в інтернеті, ні навіть у бібліотеці ім. Вернадського у 2013 році. 

За іронією долі представникам Руху ЧЕСНО вдалось знайти монографію саме на 25 річницю Дня Конституції України у домашній бібліотеці випускника Києво-Могилянської академії та одного з українських адвокатів.

Монографія вийшла у світ відразу після захисту Медведчуком наукової на звання доктора юридичних наук у 1997 році у видавництві “Україна” тиражем у 3 000 екземплярів. Тоді він вперше потрапив до парламенту за мажоритарним округом на Закарпатті.

Зазначимо, що Віктор Медведчук також є академіком Національної академії правових наук України та задекларував за 2019 рік 55 тис. гривень, одержаних за це звання.

Політичне пристосуванство

Тотальний дисонанс та фальш – такі враження виникають з перших прочитаних рядків монографії. Для повного абсурду в його роботі не вистачає поетичного епіграфа Василя Стуса, адвокатом якого був Медведчук і якого поет назвав “другим прокурором”. 

 

Василь Стус прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою міжнародному адвокату, зазначаючи що “Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній”

Здається, що у видавництві випадково переплутали авторів або сам Медведчук не читав тексту своєї наукової дисертації. Вона зовсім не відповідає політичній кар'єрі, вчинкам та позиції проросійського політика. Перш за все, чого варта лише назва дослідження – “Сучасна українська національна ідея і питання державотворення”?

Можливо, такий напрямок було обрано не випадково, а, скажімо, щоб його дискредитувати? Не просто так Путін ще з 2017 року називав Медведчука “українським націоналістом”.

Коли читаєш монографію, то складається враження, що це праця ледь не українського патріота-державника, який оперує пафосними епітетами, порівнює теоретичні концепції і шукає найкращий варіант для національної ідеї України. 

Так виглядає обкладинка монографії Віктора Медведчука

“Прийняття нової Конституції України – це найважливіша подія у житті українського народу після здобуття Україною незалежності, коли вона стала справді суверенною державою, увійшла в сім'ю демократичних країн світу”, – такими словами починається книга Медведчука. 

А далі він пише про те, що національна ідея “формувалась в процесі багатовікової визвольної боротьби нашого народу, спрямованої на завоювання політичної незалежності, створення своєї української держави, досягнення соціальної злагоди та благоденства”. Згодом він знайде популярний відповідник українській національній ідеї – “американська мрія” (дивно, чому не якийсь російський варіант?). 

Написання такої дисертації може бути простим і послідовним пристосуванством до системи, яка дає політику вигоду у вигляді кар’єрного росту, політичних ресурсів чи грошей. 

Дивіться самі – в радянський період Віктор Медведчук був відданим працівником тоталітарної машини, після відновлення незалежності почав формувати образ патріота-державника, згодом перемкнувся на співпрацю з Росією та став рупором інтеграції з Митним союзом. Типова поведінка пристосуванця – людини, яка безпринципно змінює свої погляди, переконання і смаки, в залежності до обставин.

“Ми, українці, єдині, бо неповторні. Самобутні за формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення”, – пише кум Путіна і, посилаючись на Миколу Жулинського, наголошує на “етнічному розчленуванні” українців та “багатовіковому поневоленні”. Правда не вказує ким це поневолення здійснювалось. 

“Щоб там не говорили, а ми – державний народ. І від нас усіх залежить, якою буде наша місія у започаткуванні духовних цінностей світової цивілізації”, – резюмує Медведчук. 

Він наголошує, що завдяки українським класикам “спроби більшовицьких ідеологів вписати його [духовне життя в Україні, – прим. ЧЕСНО] в московські стандарти, завжди зберігало відносну самостійність”. 

Далі він критикує радянську пропаганду та ідеологічне нав'язування народній свідомості “штучних побудов та висновків”. Крім того, автор зазначає, що молодь тепер не уявляє, якою була ступінь ілюзорності, брехливості ідеалів, які пропагувалися в радянські часи. 

“Сталося те, що рано чи пізно повинно було статися, бо й так майже 75 років населенню України, як і всього колишнього СРСР, прищеплювали штучні уявлення про шляхи до кращого життя, національний, соціальний та культурний розвиток”, – резюмує Медведчук. 

Згодом він наголошує на важливості мирного розпаду Радянського Союзу, адже “чеченська авантюра вже показала, до чого можна дійти в бажанні силою зберегти “єдину та неподільну”.

У своїй роботі Медведчук неодноразово критикує радянське минуле, як штучне та вороже українцям. А його формулювання про те, що “український характер повинен стати твердим, рішучим, цілеспрямованим”, виглядають майже як у теоретиків українського націоналізму.

Наприкінці вступу Медведчук резюмує, що “українська національна ідея повинна стати виразником найвизначніших досягнень нашого народу і при цьому, спираючись на історичне минуле, пишаючись ним, повинна бути зорієнтованою на сучасне і майбутнє”.

Підґрунтя

У першому розділі Медведчук намагається визначити підґрунтя, на якому слід формувати національну ідею. Він підтримує позиції Драгоманова, Грушевського та Багряного, що вона не обов'язково має бути “націоналістичною” та мати етнічну основу. 

Медведчук виступає за поліетнічний підхід, ідеологічний плюралізм та соціальний консенсус.

“При цьому не може бути сумніву в тому, що корінний український етнос у всіх сферах життя суспільства повинен відігравати провідну роль”, – робить висновок Медведчук і апелює до втілення такого підходу в розвинених країнах Заходу.

Далі він наголошує на важливості у сучасній політиці конфліктології, яка апелює не до принципу “виграш-програш” та використання силових методів, а до уникнення “інституцій згоди”. 

“У політиці не слід вдаватися до конфліктів, а необхідно вести справу з орієнтацією на задоволення інтересів кожної з сторін, враховуючи увесь їх комплекс. “Ваш інтерес у тому, щоб якнайкраще забезпечити їхні інтереси”, – цитує Медведчук “біблію сучасної західної конфліктології” від американських науковців Фішера та Юрі. 

Згодом Медведчук цитує Юрія Канигіна, автора теорії про те, що Ісус був українцем та "арійсько-трипільської теорії походження українців", яка визнана маргінальною та псевдонауковою. 

Важко уявити одного з лідерів ОПЗЖ Медведчука який розповідає про героїчне минуле України та українців, боротьбу за незалежність і самостійність, але саме про це йдеться в його монографії. 

“Небагато існує на земній кулі націй, які б, з точки зору державності, мали такий зразок, як Київська Русь, з точки зору духовності – такий приклад, як масове хрещення народу, з точки зору національної гідності – багатовікову героїчну боротьбу за свою незалежність та самостійність. Саме ця героїчна історія українського народу, вірність заповіту минулих поколінь зобов'язує нинішніх представників української нації, всіх, хто пов'язав свою долю з Україною, увесь український народ активно діяти у різних сферах суспільного життя, забезпечуючи тим самим життєздатність української національної ідеї в її сучасному варіанті”, – такими натхненними словами Медведчук пише в своїй книзі.

Монографія Віктора Медведчука, стор. 30-31

Один із лідерів ОПЗЖ впевнений, що у “випадку наявності щирих, не замаскованих під щось інше намірів дійсно зрушити з місця справу розвою України”. І він має простий рецепт – щоби “кожен з наших провідних політиків був чесним у відстоюванні своєї позиції, був готовий до пошуків компромісного шляху у вирішенні тих чи інших складних питань і бажав цього”.

Наприкінці першого розділу своєї монографії Медведчук ставить під сумнів “проголошення у повному обсязі на першому етапі формування української національної ідеї”. На думку Медведчука, подальше життя покаже, як “конкретизувати її згодом, щоб вона повністю була сприйнята суспільством, усіма або хоча б більшістю політичних сил, які діють на українському геополітичному просторі”, “що потрібно відкласти, а від чого потрібно взагалі відмовитися, бо час поки не настав”.

Джерела

У другому розділі книги Віктор Медведчук розглядає джерела національної ідеї. 

Тут він переконаний, що вона має враховувати досвід українців за останні 150-200 років. На його думку, саме в цей час відбулись прогресивні зміни, розвинулась самосвідомість народу та почуття національної гідності. Далі він описує вплив у національну їдею співвідношення етнічного та політичного, а також щодо права людини на етнічне визначення.

Монографія Віктора Медведчука, стор. 45-46

“Заради об'єктивності зауважимо, що у пануючої нації, а росіяни завжди були саме такою нацією, питання національності ніколи не мало такої значимості, як у нації підлеглої, нації, поневоленої державною владою пануючої нації, що у українців, особливо старшого покоління та молоді, питання національного усвідомлення займають особливе місце. Адже для старшого покоління це пов'язано з нереалізованими надіями на дійсно самостійну (в тому числі й в економічному плані) квітучу Україну, а що стосується молоді, то саме вона заявляє про своє бажання не жити старими зразками, а жити по-новому”, – до таких висновків доходить Медведчук.

Далі він переходить до визначень націоналізму, зокрема демократичного українського варіанту і цитує працю політолога, керівника організації “Тризуб” ім. Степана Бандери Василя Іванишина. Також Медведчук наводить як приклад позицію Альберта Швейцера, який негативно оцінював націоналізм, як “доведений до абсурду патріотизм”.

Монографія Віктора Медведчука, стор. 50-51

Після цього Медведчук описує радянські міфи щодо націоналізму, щодо його єдності та цілісності. 

“За роки радянської влади нас, а наших дідів – ще й за часів російського царизму, привчили сприймати націоналізм як щось таке, що розпорошує суспільство, послаблює державність, веде до войовничості, протистояння між людьми тощо. У дійсності було так, що будь-яка насильницька влада завжди виступала проти свободи у найрізноманітніших її проявах, у тому числі і свободи національної, оскільки ця свобода на відповідному рівні усвідомлення її етносом, якого принижує державна влада, обов'язково виллється у тій чи іншій формі у боротьбу з цієї державною владою. Войовничість же на національному підгрунті обов'язково набуде форми боротьби за незалежність нації, створення нею відповідного, виходячи з конкретних історичних обставин, національного державного утворення”, – пише Медведчук.

Як це не парадоксально звучить, але далі він підкреслює, що тоталітарні режими використовують “жупел націоналізму спеціально для того, щоб розпорошити єдність народу та проводити усім відому політику “розділяй та володарюй”.

Далі Медведчук, який окрім Василя Стуса був іще й адвокатом в інших українських дисидентів – Миколи Кунцевича та поета Юрія Литвина, який загинув у тому ж таборі, що і Стус, наводить приклад розправи тоталітарним режимом над українською інтелігенцією у 1930 році – учасниками “Спілки визволення України”, тоді до різних мір покарання засудили 45 осіб. 

Монографія Віктора Медведчука, стор. 55-56

“Саме під гаслом боротьби з націоналізмом вживалися й інші карні заходи українською радянською владою проти усіх сил, які у різні часи боролися за незалежність України та свободу українського народу”, – резюмує Медведчук, який як ніхто знає про цю методику тоталітарної системи.

Для прикладу ось як оцінив захист з боку Медведчука дисидент Юрій Литвин: 

“Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори... Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей „інакодумаючих”.

Щодо подальших шляхів розвитку України, то обурення Медведчука викликала програмна брошура УНА-УНСО “Хай ненавидять, аби любили”, в якій зокрема цитують Донцова про два типи українців – козаків та свинопасів. 

“Сьогоднішній світ влаштований в інтересах свинопасів, козаки дискриміновані. Ми хочемо, щоб справедливість було відновлено. Це і є сенсом нашої революції… УНА-УНСО сформує нове обличчя української нації, яка буде здатна конкурувати з першими державами світу в економіці, науці, мистецтві, війні. А свинопаси нехай пасуть свині”, – саме цей уривок програми УНА-УНСО цитує Медведчук.

Монографія Віктора Медведчука, стор. 62-63

Ще однією парадоксальною рисою монографії Медведчука є цитування відомого американського політолога Збігнєва Бжезінського, якого він наводить як науковця, що сформував етапи “визвольних покликів у різних народів”, завершальним етапом якого є національна незалежність. 

Саме Бжезінський у 2015 році в інтерв'ю німецькому журналу Der Spiegel порівняв кума Медведчука Володимира Путіна із Адольфом Гітлером. Крім того, російська пропаганда ненавидить Бжезінського за слова про те, що “Росія – це взагалі зайва країна”.

Перший етап у концепції Бжезінського передбачає відтворення власної мови, Медведчук вважає його актуальним, адже в Україні, на його думку, потрібне подальше розширення її використання. 

“У народі, передусім серед сільського населення, українська мова завжди була основною; по-друге, навіть за радянських часів найбільш рішучі представники української інтелігенції, у тому числі й відомі політичні діячі, постійно робили спроби розширити застосування української мови у суспільному житті. Одне слово, боротьба за мову йшла весь час, і це робить честь представникам української інтелігенції”.

Сам Медведчук послуговувався російською мовою, коли вів справу українських дисидентів, а також неодноразово виступав за гарантування статусу російській мові в Україні.

Окрім того, Медведчук, який запровадив темники для ЗМІ, у своїй монографії виступає за вільний обмін думками в суспільстві (с. 135).

У своїй роботі, говорячи про українську національну ідею, він постійно апелює до класиків, але більшість таких посилань Медведчука зроблена не на першоджерела, а на хрестоматії та статті в енциклопедії. 

“Націоналізм, якщо він не перетворюється у шовінізм, у протиставлення однієї нації іншій, у боротьбу між ними, у пропаганду ідеї щодо неповноцінності тих чи інших націй, нічого спільного з неповагою до будь-якої нації чи національності, з ворожим ставленням до них немає”, – резюмує своє ставлення до націоналізму Медведчук.

У цьому ж контексті він посилається на Донцова, і наголошує на повній незалежності України від Росії у державницькому та політичному плані, самостійний духовний розвиток, подальше формування власної культури та захист від московського впливу на різні галузі суспільного життя. 

Однак далі автор не погоджується із Донцовим у питанні формування правлячої верстви, яка б “не піддавалася матеріальним спокусам вигідництва, а ставила б над усе поняття честі та обов'язку”. Медведчук переконаний, що у трактуванні Донцова націоналізм втрачає свої демократичні риси і не може стати ідейною основою демократичної національної ідеї.

Один із теперішніх лідерів ОПЗЖ, який регулярно відвідує Кремль та проводить зустрічі з російськими політиками, зокрема з Путіним, Медведєвим та депутатами Держдуми, писав, що “неможлива реанімація старих часів на новій основі і повернення до ситуації з “старшим братом”, переглянувши тільки відповідні ролі. В історії такий розподіл ніколи не приводив до добра. Й сьогодні актуальною є відома теза: “Не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи”.

Дивно, але у монографії, чомусь, він надає перевагу цитуванню своїм теперішнім ідеологічним опонентам – українським теоретикам, американським політологам чи в'язням радянських ГУЛАГів. Так, в останньому розділі своєї книги Медведчук цитує радянського в'язня Данила Андрєєва, автора відомої філософської праці “Роза світу”, який описує більшовицькі методи досягнення правди. Він висловлює солідарність з автором і пише про неприпустимість тоталітарних методів. 

Крім того, Медведчук згадує роздуми філософа Миколи Бердяєва щодо “диктатури світогляду” та схожі думки німецького філософа Карла Ясперса. Він також наводить приклад США, де, на його думку, сформувалась справедлива політична система та етичні закони. Хоча сам Медведчук багато років виступав одним із ключових пропагандистів приєднання України до Митного союзу із Росією.

Уже на останніх сторінках книги Медведчук навіть постає щирим антикорупціонером:

“Нам, особливо зараз, в умовах поширення корупції, поряд з іншими засобами боротьби з нею, слід прийняти закон, який зобов’язував би неухильно дотримуватися етичних норм в управлінні, що здійснюється на державній основі. Саме так було зроблено у США, де в 1978 році був прийнятий федеральний акт з цього питання, створено спеціальне управління державної етики у складі 85 співробітників”.

Ну і наостанок Медведчук, якого зараз підозрюють у держзраді та порушенні законів та звичаїв війни, робить такий підсумок у пошуку української національної ідеї: 

“Українська національна ідея, яку слід всіляко пропагувати, безумовно, може стати тією рушійною силою, яка активно сприятиме подальшому розвитку нашої держави. Однак це може статися лише тоді, коли український народ, попри всі етнічні розбіжності, буде єдиним у здійснені настанов своєї загальної, об’єднуючої ідеології”. 

Чи сам Медведчук був автором монографії?

Монографія "Сучасна національна ідея і питання державотворення" складається зі вступу і чотирьох глав. Перші глави обґрунтовують актуальність пошуку сучасної української національної ідеї, джерела її формування та основні складові. У цих трьох розділах помітно чимало компілятивного матеріалу. 

Автор монографії, хто б це не був, подекуди не бере в лапки шматки тексту інших авторів.

“В літературі правильно зазначається, що ми, українці, єдині, бо неповторні. Самобутні за формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення” (с.5) – пише в монографії без лапок автор монографії Медведчука.

Далі йде цитата вступного слова академіка Миколи Жулинського з посиланням на видання "Українське народознавство" (1997). Нам вдалося знайти раніше видання цієї книжки 1994 року зі вступним словом Жулинського. Бачимо, що у монографії Медведчука вступ копіює окремі речення з іншого джерела без лапок і посилань.

“Єдині, бо неповторні. Самобутні формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення”, – у своєму вступі до навчального посібника "Українське народознавство" пише Жулинський. Правда, дослівно схоже?

Далі – більше.

Медведчук щедро цитує тези Юрія Римаренка, який свого часу здобув науковий ступінь доктора філософських наук на підставі захисту дисертації "Критика буржуазно-националистических доктрин нации и национальных отношений", а після здобуття Україною незалежності став різко писати праці про розвиток нації та з етнодержавознавства.

За редакцією Юрія Римаренка було підготовлено в 1995 році працю "Національний розвій України", в 1996 році "Малу енциклопедію етнодержавознавства", а в 1997 році підручник "Основи етнодержавознавства".

На працю Римаренка про розвій України Медведчук посилається 7 разів. Причому здебільшого він із Римаренком не полемізує, а погоджується ("Не можна не погодитися з Ю.І. Римаренком..." (С.61), "Важко не погодитися з Ю. Римаренком..." (С.67), "Відомий український політолог Ю. Римаренко справедливо зазначає..." (С.119).

На малу енциклопедію автор монографії посилається 18 разів, причому 14 посилань стосуються другої глави, в якій йдеться про "джерела та загальну спрямованість української національної ідеї".

У монографії Медведчука є вислів: "Що ж тоді говорити про найбільш, м’яко кажучи, різкі прояви націоналізму, коли, як це роблять зараз “нові” українські націоналісти, нація розглядається як єдина інтегрована субстанція, для якої людина виступає лише як момент відповідного політичного процесу, що розвивається на етнічній основі"? У цій фразі Медведчук не лише тезово повторює виклад статті з енциклопедії, але й залишає в лапках слово “нові”, говорячи про українських націоналістів.

Натомість четверта глава монографії, яка називається "Актуальні питання державотворення в Україні", більшою мірою написана цілісно, відображає досвід автора і роздуми про розподіл гілок влади в Україні та конституційний процес. У ній Медведчук посилається на свою ж попередню роботу "Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування".

Зауважимо, що підручник "Основи етнодержавознавства" за редакцією Римаренка був підписаний до друку в тому ж 1997 році, що й монографія Медведчука, але в червні, тобто майже на три місяці пізніше, ніж монографія. Проте складається враження, що автор розділу підручника про уроки українського державотворення був знайомий із монографією Медведчука.

В обох працях подібна логіка викладу ілюструється тими самими цитатами в тій самій послідовності. 

Ліворуч монографія Медведчука, праворуч – підручник з етнодержавознавства Римаренка. Однакові цитати виділені однаковим кольором.

Ліворуч підручник Римаренка, праворуч – монографія Медведчука. Послідовність цитат збережена.

У випадку монографії Медведчука відповідно до примітки автор цитує Костомарова за виданням Римаренка "Національний розвій України". Грушевського Медведчук цитує за оригінальними виданнями, але послідовність цитат така сама, що і в підручнику Римаренка.

Отже, можна припустити, що в написанні підручника, ймовірно, брала участь та сама людина, що й автор монографії.

Сергій Огородник та Олександр Саліженко для "Української правди".