Кілька десятків голосів — і ти депутат міста-мільйонника

Боротьба за мандат у Києві для декого виявилася досить драматичною. У місті-мільйоннику деякі кандидати виграли, отримавши всього кілька десятків голосів виборців. А їхні соратники, яких підтримали кілька тисяч киян, залишилися без мандатів.

Все це відбулося тому, що на прохідних місцях у загальному списку партії розставляли потрібних їм кандидатів, а парламентарі свідомо прийняли рішення про занадто високий прохідний бар’єр — 25% виборчої квоти. Окрему роль зіграло і те, що на окрузі партія мала набрати достатню кількість голосів, щоб сформувати один мандат.

Загалом менше 300 голосів киян отримали 14 кандидатів, яких оголосили переможцями. І вони представлятимуть в середньому десь 17,6 тисячі виборців. Ось ці політики.

Приміром, у 2015 році найменшу кількість голосів з-поміж тих, кого тоді оголосили депутатом, набрав “свободівець” Володимир Бохняк. За нього віддали голоси 660 виборців. Зараз цей поріг для міста-мільйонника опустився до 15 голосів.

Наразі мандати будуть у 30 кандидатів, які отримали до 600 голосів. Найбільша кількість таких депутатів — зі списків ОПЗЖ та партії “Слуга народу”.

Для порівняння Рух ЧЕСНО порахував голоси тих, хто набрав достатньо для подолання 25% виборчої квоти, але депутатом не став.

Очолюють список рейтингових і непрохідних “батьківщинівці”.

Ці кандидати не стали депутатами з різних причин. До прикладу, “батьківщинівець” Юрій Дідовець 25% квоти набрав. Навіть більше: якщо мінімально треба було б набрати 1195 голосів, то він взяв 2208. Але вийшло так, що на його окрузі партія не отримала достатньо голосів для одного мандату (на цих виборах це 4779 голосів). Відповідно, він не став депутатом і голоси пішли у загальний партійний список, в якому він аж на 20-му місці. Натомість у прохідній першій десятці під брендом “Батьківщини” пройшли кандидатки Ольга Гоцуляк та Олена Марченко, які набрали 77 та 159 голосів відповідно.

Не потрапив у раду навіть чинний голова фракції “Батьківщини” Володимир Бондаренко, який мінімально необхідну кількість голосів взяв, але партія дала йому у списку завідомо непрохідне місце. Якби рейтинг партії був більший і інші кандидати по округу набрали б достатньо голосів, аби сформувати хоча б один мандат, то і Дідовець, і Бондаренко могли б стати депутатами. А так рейтингові кандидати стали заручниками партії з низьким рейтингом, яка сформувала прохідну частину списку без них.

І така ситуація притаманна всім партіям, чий рейтинг був менше 20%. Дані свідчать про те, що внутрішньопартійна конкуренція могла бути лише там, де рейтинг хоча б на рівні 20%. Так, “Європейська солідарність” та УДАР отримали 31 та 30 мандатів відповідно. Кожна з цих партій набрала за результатами виборів близько 20%. Кожен третій депутат цих двох політичних сил пройшов саме завдяки виборчій квоті.

Що ж до “Єдності Омельченка”, яка посіла третє місце і набрала 11% голосів, то вже на цьому рівні видно, що кількість кандидатів, які пройшли за списком, суттєво переважає у пропорції.

Нагадаємо, що парламентарі обговорювали кілька варіантів щодо застосування виборчої квоти. Основні з них — це 5% виборчої квоти та 25% виборчої квоти. Зрештою за домовленістю “Слуги народу” та ОПЗЖ зупинилися на 25%.

І ці дві партії, зокрема і “Слуга народу”, розуміли, що взяти рейтинг вище 20% у більшості міст обласного значення їм буде вкрай непросто. Таким чином, правила гри формувалися під потреби конкретних політичних гравців і задля збереження впливу партій.

Якщо для проходу партій у міськради парламент виставляє п’ятивідсотковий бар’єр, законотворці цілком логічно могли б зупинитися на рівні 5% виборчої квоти, щоб запустити в усіх партіях внутрішню конкуренцію.