Хроніки “Свободи”

Голова партії

Олег Тягнибок був на чолі Студентського братства Львова, а з 2004 року очолює ВО “Свобода”. Під час президентської кампанії 2004 року виступив із промовою, що мала такі слова: “Боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою та іншою нечистю”. За це його виключили з Блоку “Наша Україна”. На відміну від ВО “Свобода”, котре пройшло до парламенту лише один раз, Тягнибок був народним депутатом ВРУ трьох скликань. Його двічі обирали в мажоритарному окрузі на Львівщині – 1998 року (від виборчого блоку “Менше слів”) та 2002-го (від Блоку “Наша Україна”), а 2012-го – у складі партії ВО “Свобода”.

Від СНПУ до “Свободи”

У Львові 1991 року створили Соціал-національну партію України (СНПУ), яка надалі трансформувалась у “Свободу”. Серед ініціаторів її заснування були Студентське братство Львова, “Варта Руху” (під головуванням Ярослава Андрушківа та Юрія Криворучка) та “Спадщина” (під керівництвом Андрія Парубія). Новостворену політсилу очолив Андрушків, тоді як Тягнибок відповідав за організаційну роботу, а згодом був головою партосередків у Львівській області та Києві.

У своїй програмі СНПУ зазначала, що дотримується ідеології соціал-націоналізму, і називала Росію “причиною всіх бід на Україні”. Партія запам’яталася вуличними акціями й емблемою “Ідея нації”, схожою на символ вольфсангель. 

Згодом емблему змінили. 

Тоді найбільшим досягненням партії стали декілька мандатів у місцевих радах на Західній Україні та лише один народний депутат – Тягнибок. 14 лютого 2004 року він змінив Андрушківа на посаді голови СНПУ, яку того самого дня на з'їзді перейменували на ВО “Свобода”. 

“Це інше політичне явище, створене на базі частини людей, які були в СНПУ, які мають свої підходи, свої погляди, свою стратегію, що є ближчою до націонал-демократії”, – так коментував правонаступність партії екс-голова СНПУ Ярослав Андрушків.

Після цього “Свобода” почала активну політичну боротьбу. На парламентські вибори 2006 року вийшла з “Програмою захисту українців”, у якій, зокрема, обстоювала статус української мови та вимагала визнати ОУН і УПА борцями за незалежність України. Проте політсила отримала тоді лише 0,36% голосів (понад 91 тисячу). На позачергових виборах 2007-го “Свобода” покращила свій попередній результат удвічі (0,76%, або майже 179 тисяч голосів), але цього однаково забракло для подолання прохідного бар’єра.

На місцевих виборах 2010 року партія Тягнибока вперше заявила про себе в Центральній Україні – провела до Київської облради 5 депутатів. Загалом на тих виборах “Свобода” здобула 2209 мандатів у місцевих радах різних рівнів, зокрема й у семи обласних. Окрім того, “свободівець” Сергій Надал став мером Тернополя, а згодом його переобрали на другий строк.

Читайте також: Чому Тернопіль бере гроші за освіту немісцевих дітей?

Вибори-2012 – пік для “Свободи”

Справжнім тріумфом “Свободи” стали парламентські вибори 2012 року. На хвилі зростаючого невдоволення українців владою Віктора Януковича й Партії регіонів та розчарування в націонал-демократичній опозиції політсила здобуває 10,44%, або 2,1 млн голосів виборців. У Києві за “Свободу” проголосували понад 227 тисяч громадян – більше, ніж на Тернопільщині або Івано-Франківщині.

“Нам вдалося зруйнувати міфи. Тепер ніхто не скаже, що “Свобода” непрохідна: і соціологи, і влада брехали… Ніхто тепер не скаже, що “Свобода” – галицька партія”, – наголосив тоді її голова Олег Тягнибок.

За результатами виборів-2012 “Свобода” провела до Ради 37 народних депутатів – 25 за списком і 12 мажоритарників. Фракцію очолив Тягнибок. “Свободівця” Руслана Кошулинського обрали віце-спікером парламенту, а “свободівку” Ірину Сех – головою Комітету ВРУ з питань екологічної політики. Фракція координувала свої дії з партнерами з опозиції – ВО “Батьківщина” та “УДАРом”.

Революція Гідності та подальша діяльність партії

Під час Революції Гідності Тягнибок був одним з її лідерів (разом з Арсенієм Яценюком та Віталієм Кличком), брав участь у перемовинах опозиції з Януковичем. Запальні промови очільника “Свободи” зі сцени Майдану чергувалися з умовляннями протестувальників не чинити провокацій.

Упродовж 20-21 лютого єдиним легітимним керівником України був Кошулинський як заступник голови ВРУ. Він з власної ініціативи зібрав народних депутатів на засідання Верховної Ради для припинення протистояння. Тоді ж за пропозицією Кошулинського депутати проголосували за усунення президента Януковича від влади та повернення підрозділів “Беркута” на місця дислокації.

Після втечі Януковича та зміни влади “Свобода”, “Батьківщина”, “УДАР” та депутатські групи екс-регіоналів “Економічний розвиток” і “Суверенна європейська Україна” утворили коаліцію “Європейський вибір”. У новоствореному уряді Яценюка націоналісти отримали посади віце-прем'єра з питань гуманітарної політики (Олександр Сич), міністра екології та природних ресурсів (Андрій Мохник), міністра аграрної політики та продовольства (Ігор Швайка), в.о. міністра оборони (Ігор Тенюх). Також представники “Свободи” очолили Генпрокуратуру (Олег Махніцький) та п’ять ОДА – Львівську, Житомирську, Тернопільську, Рівненську, Полтавську.

У липні 2014 року “Свобода” та “УДАР” вийшли з коаліції, створивши підстави для розпуску парламенту та проведення позачергових виборів. Це рішення фракції Тягнибок пояснив так:

“Ми вважаємо, що при теперішній ситуації такий парламент, який прикриває державних злочинців, московську агентуру, парламент, який не звільняє від депутатського мандата тих людей, які працюють на Кремль, існувати не повинен”.

Однак вибори 26 жовтня 2014 року стали для “Свободи” провальними: партія отримала 4,71% (742 тисячі голосів) і не змогла потрапити до ВРУ VIII скликання, провівши лише шістьох мажоритарників – Андрія Іллєнка, Юрія Левченка, Олександра Марченка, Олега Осуховського, Михайла Головка та Юрія Бублика (останній вийшов з партії у грудні 2015-го).

Пізніше Тягнибок звинуватив у фіаско “Свободи” на виборах колишніх партнерів за Майданом, які нібито вели “ідеологічну війну” проти партії та намагалися її скомпрометувати.

З початком російської агресії на Сході України та в Криму партійці сформували військове об’єднання “Легіон Свободи” та беруть участь у війні на Донбасі.

Об'єднання правих сил

Після провалу на виборах-2014 у лавах “Свободи” відбулося чищення: за словами Тягнибока, з партії виключили 1200 осіб. А вже 2015 року на місцевих виборах політсила провела до рад різних рівнів, зокрема й 14 облрад і Київради, 1750 депутатів, уперше отримавши представництво на Півдні України.

Попри це, соцопитування показували недостатні шанси “Свободи” на загальнонаціональних виборах. Наприклад, за даними Київського міжнародного інституту соціології, протягом 2016-2017 років парламентський рейтинг партії був у межах 4-6%, а президентський рейтинг Тягнибока – у межах 2-4% (серед тих, хто визначився з вибором).

З огляду на таку ситуацію “свободівці” почали шукати союзників для об'єднання зусиль. Так утворився союз “Свободи”, партій “Національний корпус”, “Правий сектор”, “Конгрес українських націоналістів” та націоналістичних організацій ОУН і С14. 16 березня 2017 року лідери перелічених сил підписали “Національний маніфест”, у якому задекларували необхідність розірвання Україною дипломатичних відносин з Росією, право громадян на вільне володіння зброєю, намір “культивувати традиційні цінності” тощо.

Виборчий 2019-й

2019 року в Україні відбулися президентські та парламентські вибори, однак жодні з них не принесли успіху “свободівцям”.

Так, на етапі висування кандидата у Президенти України єдність націоналістів похитнулася. 14 жовтня 2018 року Тягнибок зробив неочікувану заяву, повідомивши, що не балотуватиметься на посаду глави держави й натомість пропонує правим силам підтримати як кандидата його соратника, заступника голови Верховної Ради України у 2012-2014 роках Руслана Кошулинського. У підсумку запропоновану кандидатуру підтримали всі, крім “Нацкорпусу”: у партії Андрія Білецького це рішення назвали кулуарним і таким, що суперечить “Національному маніфесту”.

Сам Кошулинський в інтерв'ю Руху ЧЕСНО розповів, що не знає, чим продиктована така позиція “Нацкорпусу”: 

“Мотивації [“Нацкорпусу”] я не знаю. Чи це є особистісне, чи це є зовнішній вплив, мені не відомо… Якби я міг говорити з керівництвом цієї організації, вони могли би пояснити нам. Але, на превеликий жаль, за якийсь період часу в нас просто зникла комунікація”.

Згідно з результатами голосування під час першого туру президентських виборів 31 березня 2019 року, Кошулинський здобув підтримку 307 244 виборців (1,62%), посівши 9-те місце. 

Спроба №5

Улітку того ж 2019 року партія заявила про свою участь у позачергових парламентських виборах. Уже вп’яте “свободівці” спробували пройти до парламенту, цього разу склавши спільний список з низкою націоналістичних організацій. Так, до об’єднання ввійшли ВО “Свобода”, “Національний корпус”, “Правий сектор”, “Державницька ініціатива Яроша”, “Організація українських націоналістів”, “Конгрес українських націоналістів”. Відповідно, першу п’ятірку партійного списку становили голова партії “Свобода” Тягнибок, лідер “Нацкорпусу” Білецький, нардеп і засновник “Правого сектора” Дмитро Ярош, очільник ПС Андрій Тарасенко, а також екс-кандидат у президенти від “Свободи” Кошулинський. Таке рішення ухвалили на з’їзді “Свободи” 9 червня 2019 року. До партійного списку потрапили 224 кандидати, а сама політсила обиралася під №21 у виборчому бюлетені. Зазначимо, що в першій десятці не було жодної кандидатки, а партія стала однією з небагатьох, котрі проігнорували дотримання гендерного балансу. 

Довиборчі соцопитування не свідчили про високу електоральну підтримку “Свободи” чи значні шанси пройти до ВРУ наступного скликання. За даними соціологічної групи “Рейтинг”, партія могла розраховувати на голоси 2,1% виборців. Ці прогнози виявилися доволі точними, адже об’єднання націоналістів отримало 2,15% голосів. ВО “Свобода” не потрапило до парламенту, однак підтримка 315 568 українців дала партії змогу претендувати на державне фінансування протягом наступних п’яти років, адже було подолано 2% бар’єр.

В одномандатних округах висуванці партії теж не мали успіху. Єдиною представницею націоналістів у парламенті ІХ скликання стала Оксана Савчук, котра перемогла у 83-му виборчому окрузі (м. Івано-Франківськ). Вона є фігуранткою антикорупційних розслідувань через підозру в непрямому підкупі виборців, недостовірне декларування та освоєння бюджетних коштів. Наразі депутатка є позафракційною, проте в парламенті вона створила депутатську групу “Друзі Івано-Франківська”. Окрім самої Савчук, яка очолила об'єднання, до лав "лобістів" Івано-Франківська долучилися тільки двоє нардепів із Прикарпаття, решта ж його членів має доволі різну географічну та політичну належність. Серед них є і представники групи “За майбутнє” та політики "старої" системи, яку часто критикували депутати-"свободівці". У коментарі Руху ЧЕСНО Савчук пояснила, що об'єднала депутатів задля того, щоб інтереси Івано-Франківська було почуто у Верховній Раді. 

Партійці залишають “Свободу”

У листопаді 2019 року троє політиків, з яких двоє представляли “Свободу” в Київраді, повідомили про вихід з партії. Партійні лави залишили Юрій Левченко, Прохор Антоненко та Святослав Кутняк. (Оновлено)

"Я до останнього робив усе можливе. Я давав пропозиції до програми партії, до позиціонування партії, пропонував зміни в кадровому плані, управлінських принципах. Але для мене стало очевидним, що забезпечити гідне життя для більшості українського народу в рамках політичної боротьби у "Свободі" неможливо з різних об'єктивних та суб'єктивних причин", – зазначив екс-партієць Юрій Левченко.

Згодом "свободівці" разом із представниками "Нацкорпусу" та ГО "Сокіл" вимагали від екс-"свободівців" Київради Антоненка та Кутняка скласти мандати. Свої дії вони мотивували партійною дисципліною й обранням депутатів до Київради як представників партії. Голова фракції Юрій Сиротюк зауважив, що чекає від колишніх колег на “європейський крок”. Проте Антоненко та Кутняк мандати не склали й на сесії Київради відтоді не ходять. Антоненко наголосив, що лицемірно казати про “європейську практику” людям після чотирьох ущент програних національних виборчих кампаній, коли керівництво партії залишилося на своїх посадах.

Це не єдиний випадок, коли партія контролює “своїх” депутатів. 2018 року в Тернополі з міської ради відкликали трьох екс-“свободівців” – Ігоря Турського, Івана Сороколіта, Романа Навроцького. Попередньо їх виключили з партії та фракції, а підставою стало непідтримання ними змін до Генплану міста. Офіційною ж причиною назвали “порушення партійного Статуту, дисциплінарного статуту і положення про депутатську роботу, партійної програми та загальної програми команди “Свободи” на місцевих виборах до Тернопільської міської ради 2015 року”.

Хто фінансує “Свободу”

Достеменно сказати, хто ж фінансує “Свободу”, досить складно, хоча партія вже 4 роки поспіль подає фінансову звітність. Ключовим її донором ЗМІ називають бізнесмена, екс-депутата Ігоря Кривецького, котрий підтвердив цю інформацію в інтерв’ю “Українській правді”. Проте в офіційній фінзвітності Кривецький фігурує нечасто. Бізнесмен надає партії в безоплатне користування офіс у Києві. Кошти протягом останніх 4 років він переказував лише двічі: ідеться про один платіж у розмірі 490 тис. грн на рахунок виборчого фонду Кошулинського та мільйон, перерахований партії в липні та переспрямований нею на рахунок виборчого фонду для ведення парламентської кампанії.

Удавалася партія й до махінацій. Так, 2016 року основним донором “Свободи” став її ж бухгалтер, пенсіонер Ярослав Пелешак, який переказав їй понад 760 тис. грн, а водночас отримував від неї зарплату й навіть кошти на оздоровлення. Згодом НАЗК спіймало “Свободу” на тому, що, коли партію офіційно фінансували її ж партійці, фактично гроші до банку носив той самий пенсіонер. Загалом ідеться приблизно про 2,3 млн грн. І хоча суд визнав Пелешака винним, ці внески не конфіскували через сплив строків накладення адміністративного складення.

Має “Свобода” й власні медіаактиви, утримання яких потребує чималих ресурсів. Ідеться насамперед про радіо “Вголос” та однойменний новинний сайт, які системно просувають інтереси партії. Орієнтовані на львівську аудиторію, вони піарять “Свободу” та критикують Андрія Садового.

Крім того, “Свобода” має вплив на два регіональні телеканали – львівський “НТА” та київський “4 канал”. Обидва офіційно належать соратникам екс-нардепа Дмитра Добродомова, однак їхній контент значною мірою спрямований на популяризацію “Свободи” та її спікерів, а також на критику їхніх політичних опонентів, приміром того ж таки Садового. На “4 каналі” свою програму має “свободівець” Іллєнко.

Моніторингова організація “Детектор медіа” системно фіксувала матеріали з ознаками замовності на користь “Свободи” в новинах телеканалу “Інтер”, зокрема й під час парламентської кампанії.

Під час президентських виборів 2019 року висуванець ВО “Свобода” Кошулинський отримав 16 млн грн на виборчу кампанію. Основними офіційними донорами кандидата були партійці, а найбільший внесок зробила сама політсила.

Єдиним внескодавцем на кампанію партії на позачергових парламентських виборах була сама “Свобода”. Вона, як і більшість політсил, що йшли до ВРУ, збирала гроші не до свого виборчого фонду, а на поточний рахунок, переспрямовуючи їх потім на виборчий. Близько 24 млн грн було внесено на рахунок її виборчого фонду центральним офісом ВО “Свобода”. 

Левову частку коштів партія витратила на телерекламу. До основних одержувачів належали “Студія “1+1", ТРК "Україна", "Преміум Медіа Груп", "Інтер реклама центр", телеканал "Прямий". ВО “Свобода” найчастіше замовляло телерекламу на каналах “112 Україна” та “1+1”, а партійці часто з’являлися на каналах, керованих Медведчуком (“112 Україна”, “NewsOne”, “ZIK”).

Нагадаємо також, що “Свобода” фігурує в амбарній книзі Партії регіонів як сторона, яка 2010 року отримала 200 тис. доларів з обґрунтуванням: “ВО “Свобода” (комісії)”. У “Свободі” таку співпрацю з регіоналами заперечили.

Які шанси “Свободи” на місцевих виборах

Подальше майбутнє ВО “Свобода”, як і багатьох інших партій, тісно пов’язане з місцевими виборами, що відбудуться цьогоріч в Україні. Маючи мережу регіональних осередків, особливо в західних областях України, партія все ще має шанс отримати позитивний результат на прийдешніх виборах. Сьогодні політсила представлена в 15 облрадах, а її члени є міськими головами в таких обласних центрах, як Тернопіль (Надал), Івано-Франківськ (Руслан Марцінків), Хмельницький (Олександр Симчишин).

Про наміри “Свободи” поборотися за представництво в місцевих та обласних радах свідчать факти гречкосійства, зафіксовані на Волині та в Івано-Франківську. В останньому міська влада на чолі з Марцінківим відкривала близько десятка дитмайданчиків із застосуванням партійної символіки та без згадки про те, що облаштовано їх коштом громади. На запитання до мера, чи не вважає він опублікування афіш цих заходів використанням адмінресурсу задля впізнаваності зазначених на них політичних брендів або осіб на найближчих місцевих виборах, Марцінків відповів, що ніхто не забороняє іншим політсилам вести свою агітацію поруч із відкриттям того чи іншого об’єкта.

Соціологічні дослідження, проведені наприкінці 2019 року, свідчать про незмінну підтримку українцями ВО “Свобода”. За даними соціологічної групи “Рейтинг”, партію готові підтримати 2,4% виборців. Регіональний розріз електоральних уподобань показує, що найвищий рівень підтримки наявний у містах, де мерами є “свободівці”. Це вже згадані Івано-Франківськ, Хмельницький і Тернопіль.

Нагадаємо, Рух ЧЕСНО проаналізував історію та діяльність кількох партій-старожилів української політики. Так, “Батьківщина” стала “хрещеною мачухою українських політиків”, давши кар’єрний старт не одному депутату, а “Європейська солідарність”, котра була провладною партією останні 5 років, неодноразово перейменовувалась і мутувала. Не всі політичні формування залишились у первинній формі, але їхні представники незмінно представлені в парламенті: прикладом є ОПЗЖ та її робота у ВРУ ІХ скликання.