Як зробити політику доступною для всіх

Українська політика - закрите акціонерне товариство. І парламентські сили останніми рішеннями наближають партійну диктатуру. Відмова від змін в бік рівного доступу до політики, запуску соціальних “ліфтів” та “сміттєпроводів” для приходу нових якісних людей може спричинити вибух.

В Конституції написано, що Україна – демократична держава, єдиним джерелом влади у якій є народ, а її громадяни мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 КУ) між “маю право” і “можу” – значна дистанція. Одні долають її в салоні партійного чартеру, для інших - це забіг із перешкодами.

За 25 років було сказано чимало на тему “хто винен” і “що робити”. Пропонувалось чимало рішень. Та бракувало точних запитань:

• які правила потрібні, щоб вибори стали ліфтом для політиків нової якості та щоб за їхніми результатами було представлено більшість суспільних інтересів?
• як зробити доступ до медіа більш рівним, а виборчі кампанії – змістовнішими?
• як від’єднати політичні партії від гаманців олігархів?
• як забезпечити прозорість виборчого процесу та якість його організації?
• яка державна політика потрібна, щоби вибір був свідомим рішенням громадян?

У жодному скликанні Верховної Ради не було прийнято системних змін для рівного доступу громадян до політики. Приймались закони, та незмінним лишався підхід до змін: точково, під вибори, на догоду більшості, що прагне зберегти домінування.

Проблема нерівного доступу до політики має свої симптоми:

• партії без доступу до значних фінансових та адміністративних ресурсів не можуть подолати прохідний бар’єр
• кандидати при владі мають переваги на старті
• шанси на перемогу у громадян поза кланами вкрай низькі
• брак конкуренції позицій між партіями або кандидатами
• низька явка та невдоволення громадян роботою виборних органів
• брак мотивації бути обраними та працювати у виборних органах (понад третина депутатів місцевих рад в середньому пропускає більше чверті засідань сесій та комісій за каденцію)
• брак аналітики, засилля прихованої реклами: майже всі матеріали у медіа - на користь того чи іншого кандидата або партії

Можливо, брак зрушень в бік рівного доступу до політики криється в суб’єктності цих змін (тобто хто це все діло буде втілювати в життя) та методі аналізу проблеми і вироблення рішень (тобто як організувати процес, щоб забезпечити потрібний суспільству, а не лише політикам, що при владі, результат).

За іронією долі, суб’єктом змін повинна виступити влада. Та за своєю суттю влада зацікавлена в обмеженому, а не в рівному доступі, подібно до звірят, що вже зайняли своє місце у “рукавичці”. Тому запит та ініціатива на зміни йде від громадянського суспільства.

Питання методології змін вирішити простіше, адже “велосипед” вигадано у західних країнах, і називається він policy cycle, або повний цикл публічної політики. Він складається з 7 етапів. Простими словами – це алгоритм вирішення суспільно важливих проблем (будь-яких, від політики до енергоефективності чи культури) через врахування позицій усіх зацікавлених сторін (стейкхолдерів).

В Україні методологія повного циклу публічної політики досі не була частиною процесу прийняття політичних рішень. Тільки зараз Європарламент рекомендує Україні робити “зелені книги проблем” на підставі консультацій із зацікавленими сторонами та “білі книги рішень” з урахуваннями всіх ризиків від пропонованих змін.

Проблема актуальна та зачіпає широкий спектр питань, які можна поділити на  чотири напрями:

• Нестабільні виборчі правила
• Непрозорість системи фінансування політичних партій та передвиборчих кампаній
• Залежність українських ЗМІ від політичних та бізнес-інтересів
• Недостатня участь громадян у прийнятті рішень

Необхідно зробити процес прийняття рішень прозорим і зрозумілим, щоб доступ до політики був більш рівним, без кровопролиття та революцій.

Джерело: Новое время