Тарас Возняк: Політична культура виборця породжує популістські пропозиції

Для сучасної української інтелектуальної культури він зробив більше ніж всі міністерства та відомства, які мали б цим опікуватись. Тарас Возняк - засновник і головний редактор культурологічного журналу "Ї", культуролог, перекладач, публіцист. В своєму інтерв'ю для Української правди пан Возняк розповів про те, чому нашій країні потрібна демократія, запропонував рішення мовної проблеми і поділився власним бачення майбутнього України.

– Наскільки актуальна демократія в Україні? І в чому полягають загрози для демократії?

– По-перше, я думаю, безсумнівно демократія в Україні потрібна, тому що Україна є країною різноманітною, з різними групами населенні, які мають різні пріоритети, і якщо вони не домовляться між собою, якщо не відбудеться демократичний процес, тоді Україна не буде мати шансів, як єдине політичне утворення.

Друге, щодо небезпек. Небезпеки для демократії, як в усьому світі так і в Україні, в принципі, однотипні. Найбільшою з них є не стільки прихід до влади авторитарного чи диктаторського режиму, скільки виродження демократії, що ми зараз і спостерігаємо в Україні.

Це, власне, хвороба, якою демократія страждає постійно. Якщо сильно вульгаризувати, то народ, демос, в певних обставинах перетворюється у натовп, і він починає обирати собі подібних. А собі подібні люди – не найкращі, мають пересічні можливості, розуміння і так далі.

Власне, ми це можемо спостерігати, коли подивимось на якісний склад Верховної Ради. І не тільки Верховної Ради, а на якість верстви, яка має брати активну участь у творенні нашої сьогоднішньої реальності. Вона є щоразу нижчою. І це не лише українська хвороба, вона притаманна і світовим політичним лідерам – в Європі чи тих самих Сполучених Штатах ми бачимо такі ж тенденції.

– Чому в Україні протягом двадцяти років не працюють демократичні механізми?

– Я не певен, в тому, що вони не працюють. Вони працюють настільки, наскільки дозволяє політична культура нашого народу. Ми чомусь маємо ілюзію, що наш народ демократичний, білий та пухнастий, а якісь зловорожі підступи та інтриги не дають розвинути нашу хорошу сутність.

Треба дуже добре приглянутись до народу, і побачити самих себе. Я думаю, значною мірою ті проблеми, недопрацювання і пробуксовування демократичних процесів в українському суспільстві витікають значною мірою із природи нашого суспільства. Подивіться, як функціонує суспільство в прибалтійських країнах, чи поруч з нами, в Польщі, чи де-небудь.

З огляду на те, що там культура та самоусвідомлення дещо інакші, там ці механізми спрацьовують. А у нас ні. Напевно, ми є на правильному шляху, але трішечки позаду. Втім, це не означає, що в цілому процес не відбувається. Так, хотілось би, аби він відбувався трохи швидше, але, на жаль, він відбувається так, як відбувається, з огляду на наші можливості та нашу внутрішню сутність.

– Які політичні проекти в Україні сьогодні можуть бути актуальними? Українці не мають політичних переконань, обирають популістські налаштованих політиків, які так само не мають політичних переконань.

– В тому-то і полягає проблема, що політична культура виборця породжує популістські пропозиції. Їх не було б, якби вони не були затребувані нашим виборцем, нашим народом. Якби політик пообіцяв молочні ріки та кисільні береги в Сполученних Штатах чи Німеччині, виборці йому просто не повірили б.

Причина, чому такі пропозиції з’являються в посткомуністичній країні, де люди очікують, що все має впасти з неба, чи буде подароване Комуністичною партією, чи Кім Ір Сеном, чи якимось нашим популістом, полягає не в популістах, а в суспільному запиті.

Суспільство так і не перестало бути суспільством, що очікує на великого рятівника, чи буде називатись він Великим Боксером, чи Великою Білою Матірю. Бо народ не хоче брати долю в свої руки, він хоче щоб це зробив за нього хтось інший. Тому не треба звинувачувати популістів, в тому що вони цим користуються – поки в суспільстві буде такий запит вони будуть ним користуватись. Наше суспільство є просто інфантильним.

Наше суспільство ділиться на три групи – більша частина, напевно дев’яносто процентів люди бідні і дуже бідні. Відсотків вісім можна віднести до середнього класу. І є декілька десятків сімейств, котрі тримають дев’яносто дев’ять і дев’ять процентів всієї власності в Україні.

Так от, ці декілька сімейств, тримають у своїй "власності" і Верховну Раду України, і всю владу в цій країні. Середній клас нічого не має, а люди неімущі тим більше. І цю монополію треба розбити. Для мене найцікавішим був би політичний проект, який розбив би монополію олігархічних кланів в Верховній Раді України, де з чотирьохсот п’ятдесяти депутатів, чотириста п’ятдесят - їх представників. Проект, сформований середнім класом, що усвідомив свої інтереси, вербалізував і почав їх обстоювати в процесі політичної боротьби.

– Чи правомірним є поділ на "правих" та "лівих" у світі і в Україні. Політика епохи постмодерна вчить нас тому, що "правих" і "лівих": є "верх" і "низ".

– У нас немає правих та лівих політиків – у нас є політики, які представляють олігархічні клани, і які вживають праву чи ліву риторику. Їм байдуже, яку риторику вживати, головне щоб відстоювались інтереси великих олігархічних груп.

На моє переконання, і опозиція, і влада, на жаль, вдаючись до різної риторики, по суті є репрезентантами найбільш імущих верств в нашому суспільстві. І це є занадто. Я не кажу, що імущі верстви взагалі не повинні існувати, але вони не можуть мати всі місця в парламенті.

Не всі ще усвідомлюють, кого, насправді, представляють депутати. Візьміть будь-яку політичну фракцію в нашому парламенті, наприклад, комуністів. Нажаль, вони не відстоюють інтереси сучасних пролетарів, ми всі розуміємо, що вони відстоюють інтереси сучасних олігархів. Чи соціалісти. Вони відстоювали інтереси тих самих олігархів. Я вже не кажу про інших. А риторика вживається різна – комуністична, націоналістична, демократична, будь-яка - тільки щоб наше було зверху. От воно і є зверху.

– Що є більш актуальним для України: протесні рухи чи об’єднання громадян знизу з метою створення систем, що дублюють функції держави.

Що важливіше – сіль чи цукор? Важливе і те і інше. Тут потрібно йти всіми можливими шляхами.

– Чи існує таке рішення мовного питання, яке б задовольнило і україномовних і російськомовних українців?

– Існує. За умови, що це питання не будуть використовувати ні для внутрішньої політичної боротьби, ні для зовнішньої політичної маніпуляції. Всередині України різномовні українці завжди, так чи інакше, знайдуть компроміс, "явочним характером", так би мовити. Більшість україномовних українців в той самий час є російськомовними.

Треба зробити, щоб сто процентів російськомовних українців, паралельно були україномовними. От і все рішення. Знати дві мови – чудесно. А знати три – ще краще!

Проблема, власне в тому і полягає, що сили ззовні нашої країни, а почасти і всередині нашої країни, маніпулюють цим питанням і просто не хочуть, аби російськомовні українці не знали жодної іншої мови, крім як російської. Бо для україномовних українців немає жодної проблеми, в тому що кожен із нас говорить російською мовою.

– Чим є політична відповідальність? Яким чином можна реалізувати принцип відповідальності по відношенню до політиків?

– Політичну відповідальність в першу чергу мають взяти на себе український народ, а він, обираючи популістів, які обіцяють покращення життя вже вчора, чи продає себе за Галину чи Миколину тисячу, це безвідповідальність, перш за все, народу. Поки народ сам за себе не почне відповідати, то всі ці політики звичайно ж будуть наслідувати їх і дурити. Проблема не в політиках, проблема в народі.

– Яку позицію повинна займати українська інтелігенція на виборах: залишатись "понад сутичкою", прийняти чиюсь сторону, чи, можливо, піти на вибори?

– Кожен має приймати рішення за себе. Іти чи не йти на вибори - особисте рішення. Звичайно треба займати активну позицію, брати участь у виборах у різних формах. Але участь у виборах - не обов’язково кандидування, існують інші можливості брати участь у політичному процесі, впливати на нього.

Наприклад, це може бути створення таких інтерв’ю, яке ми зараз робимо, висвітлення власних позицій, викладення конструктивної чи деструктивної критики. Найважливіше - інтелігенція має підтримувати суспільний діалог. Навіть, можливо, не діалог, а суспільну дискусію, щодо того, яким чином, інструмент, що зветься Верховною Радою, можна використати, аби побудувати майбутнє України.

– Чи не здається Вам, що в сучасних дискусіях навколо політичної ситуації в країні надто багато просто деструктивної критики, критики, яка ні до чого не призводить?

– Інколи деякі структури мають бути зруйновані чи згнити до кінця. І не все нам вдається на реформування, не все нам дається на то, щоб його конструктивно підправити. Я думаю, що деякі політичні середовища повинні дискредитувати себе. Все що має згнити - має згнити, і всі мають бачити, що воно гниле.

– І, якщо, вже мова зайшла про майбутнє, яким ви бачите майбутнє України?

– Нормальним. Спокійним. Буде ця країна існувати. Якою вона буде – інше питання. Боротьба ж зараз не йде до того чи буде існувати країна Україна чи не буде існувати така країна. Боротьба іде навколо того, якою вона буде. Можна говорити, що це боротьба, а можна говорити, що це дискусія – політична, громадська і всяка інша.

Інше питання, що якщо б не втручалися з-за кордону в цю дискусію, то вона дуже швидко закінчилася. Але досить потужні сили включаються в цю внутрішню дискусію, стимулюють її, беруть в ній участь, що призводить до відчуття, що Україна ледь не розвалиться. Не розвалиться. Це буде скромна, периферійна, європейська країна. І вона нею практично вже є. Вона нічим не гірша від Боснії, Болгарії чи Албанії. Є свої недоліки, є свої проблеми, є свої здобутки. Все як у людей.

Тарас Фролов для Громадянського руху ЧЕСНО і Української правди