Сто днів оновленого парламенту

Вперше в історії коаліція – конституційна більшість

Фракції, що увійшли до коаліції, сумарно нараховують 303 депутати.

Уперше в історії України коаліція за кількістю перевищила мінімальну конституційну більшість (300 голосів). На практиці вкрай важко забезпечити такий високий рівень мобілізації, аби кожен з коаліціантів прийшов та проголосував "за". Але ще ніколи правляча коаліція не була такою незалежною від голосів позафракційних депутатів та підтримки інших парламентських фракцій і груп.

Також коаліції наразі вдається уникнути публічних конфліктів між президентом та прем’єром, які виникали під час першої спроби побудувати в Україні парламентсько-президентську республіку за часів протистояння Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

Це підтверджує й аналіз синхронності голосування депутатських фракцій і груп.

З усіх фракцій і груп коаліції найбільш консолідовано голосують фракції "Блоку Петра Порошенка" та "Народного Фронту". Це логічно – немає сенсу виносити до зали рішення, які не будуть ухвалені.

"Самопоміч" дозволяє собі мати особливу позицію і час від часу не голосує за рішення, які проштовхують найбільші фракції.

Серед таких рішень було, зокрема, "нічне" голосування за державний бюджет та голосування за призначення Віктора Шокіна на посаду Генерального прокурора.

Така тактика "Самопомочі" невипадкова. Як нова політична сила, на яку виборці поклали свої надії вперше, "Самопоміч" сподівається на подальше зростання свого рейтингу та хоче ситуативно виступати проти більшості, аби свого часу отримати у ній владу.

Позакоаліційні фракції та групи - "Опозиційний блок", "Воля Народу" та розпущений "Економічний розвиток" також демонструють високий рівень консолідованості. Але вона досягається не за рахунок спільної підтримки рішень, а за рахунок синхронного неголосування за питання порядку денного.

Парламент без опозиції

З 2006 року в українському парламенті було два чітко окреслені полюси: влада і опозиція. Сили сторін були приблизно рівними, і опозиція завжди сподівалася стати владою.

У цьому скликанні ситуація геть інша.

По-перше, вже було сказано про рекордну чисельність нинішньої коаліції.

По-друге, нинішні опозиційні фракції та групи не демонструють достатньої мотивації у голосуванні в сесійній залі.

За весь час своєї роботи "Опозиційний блок" підтримав більшістю фракції лише 21 голосування з 689. Це всього 3% рішень, які виносилися до сесійної зали.

Звичайно, для опозиції цілком природно бути менш за правлячу коаліцію зацікавленою в ухваленні рішень порядку денного. Проте показники "Опозиційного блоку" надзвичайно малі навіть для опозиції.

Для порівняння: в 7 скликанні, до втечі Януковича, на той час опозиційна фракція ВО "Батьківщина" підтримала 663 рішення з 1948. Це понад 34%.

Групи Віталія Хомутинніка та Ігоря Єремеєва підтримали більшу кількість рішень, аніж "Опозиційний блок". Проте й вони "не дотягували" до опозиції часів Януковича.

Група "Економічний розвиток" підтримала 98 рішень з 689, група "Воля народу" – лише 67 рішень (попри те, що 5 березня було оголошено про розпуск групи, ймовірно, новоутворена група "Відродження" буде її "правонаступником", а колишні члени "Економрозвитку" продовжать голосувати консолідовано).

 Можна припустити, що коаліція просто не виносить до сесійної зали рішення, які пропонують позакоаліційні фракції та групи. Але коли у попередньому скликанні в 2013 році фракції "Батьківщини", УДАРу та "Свободи" прагнули проштовхнути до порядку денного закон, покликаний боротися із неперсональним голосуванням, то вони не зупинилися і перед блокуванням трибуни.

З боку тих, хто не увійшов до коаліції немає жодних гучних виступів щодо невключення їхніх законопроектів до порядку денного.

Позафракційні депутати: хто вони?

Позафракційні народні депутати зазвичай перебувають поза медійною увагою.

Їхні голосування не бувають такими резонансними, як рішення фракцій. До діяльності позафракційників, як правило, прикута увага регіональних ЗМІ, що висвітлюють їхню діяльність на їхніх округах.

 Але якщо проаналізувати голосування цих депутатів, стає більш зрозумілим, якої поведінки можна від них очікувати.

По-перше, можна відзначити групу народних депутатів, яка формально не належить до "Опозиційного блоку", проте наслідує його у голосуванні.

Це – група мажоритарників з Харківської області: Анатолій Денисенко, Володимир Мисик, Євгеній Мураєв, Валерій Писаренко, Дмитро Святаш та Олександр Фельдман. Ці депутати майже ніколи не бувають присутніми під час голосувань (або ж виймають депутатські картки зі слотів), чим також нагадують "Опозиційний блок".

Але аналіз даних показує, що ця ж "Харківська група" близька у голосуваннях до груп Хомутинніка та Єремеєва.

Подібну поведінку демонструє також депутат від Запорізької області Євген Балицький. Екс-губернатор Донеччини Сергій Тарута та колишня права рука екс-мера Києва Леоніда Черновецького Олесь Довгий частіше активують свої картки у залі засідань, але так само за голосуванням нагадують "Опозиційний блок".

Найбільша частина позафракційних у поведінці схожа на фракцію "Самопомочі". Насамперед, це депутати-мажоритарники, висунуті "Свободою". Але така поведінка не є наслідком симпатії до цієї фракції. "Свободівці"-мажоритарники, чия партія на виборах програла, обрали тактику "критичної підтримки" рішень більшості, сподіваючись підвищити політичні бали партії.

Несподіваним виглядає той факт, що Борис Філатов та Борислав Береза, яких часто пов’язують із Ігорем Коломойським, найчастіше голосують із Радикальною Партією попри публічний конфлікт Олега Ляшка та голови Дніпропетровської ОДА.

Дисципліна чи демократія?

Кожна фракція чи група стикається з необхідністю мотивувати депутатів, що входять до її складу, проголосувати за потрібні або ж не підтримувати шкідливі для неї рішення.

Фракція також мусить дбати про те, аби її депутати були фізично присутні на засіданнях, де обговорюються принципові рішення і переконати незгодних із рішенням фракції все ж проголосувати в її інтересах.

За часів Януковича, так і після його втечі, висока фракційна дисципліна була одним з козирів фракції ВО "Свобода". Важливість реформаторської повістки з того часу не зменшилася, тому фракційна дисципліна – надзвичайно важлива.

Проте дисципліна, особливо у великих фракціях, може вступати у суперечність із демократією.

Закріплений в Конституції принцип особистого голосування депутатів не зводиться до натискання на кнопку власним пальцем, але полягає передовсім у відповідальності депутата за кожне підтримане чи не підтримане ним рішення. Не треба забувати, що фракція "Партії регіонів", що довгий час вчилася голосувати за помахом руки покійного Михайла Чечетова, врешті-решт забезпечила ухвалення "диктаторських законів" 16 січня.

У цьому скликанні "Опозиційний блок" має не лише найменшу кількість голосувань "За", але й найнижчий показник консолідації – 60%. Не краще з дисципліною в "Економічного розвитку" та "Волі народу". Показник їх консолідованості при голосуваннях "за" 64% та 65% відповідно.

Похвалитися високою дисципліною не може і найбільша фракція коаліції "Блок Петра Порошенка", в якого той самий показник не досягає навіть 69%. А випадків, коли окремі депутати підтримували рішення, за які більшість фракції не голосувала, в БПП було більше, ніж навіть у позафракційних нардепів, над якими не стоїть жодного фракційного керівництва.

Можна припустити, що випадки, подібні до голосування за державний бюджет, коли фракція "Блоку Петра Порошенка" ухвалювала рішення за особистого тиску Президента, є радше винятком в практиці цієї політичної сили.

Натомість партнер БПП за коаліцією – "Народний Фронт" демонструє найбільшу консолідацію у підтримці рішень більшості фракції – майже 83%.

З усіх фракцій і груп саме "Народний Фронт" міг би претендувати на звання найбільш дисциплінованої фракції.

Питання, що важливіше, фракційна дисципліна, чи демократія та можливість альтернативних думок всередині фракції – дискусійне.

Проте, по-перше коаліція має найбільший кількісний склад в історії України.

По-друге, більшість фракцій є результатом компромісу ветеранів української політики із корупційним шлейфом та нового покоління вихідців з третього сектору, журналістського чи активістського середовища.

В таких умовах, напевно, відсутність внутрішньої фракційної демократії несе більшу загрозу, ніж брак фракційної дисципліни.

Хто не в Раді, той на фронті

Це – перший парламент в історії України, якому доводиться діяти під час військового конфлікту. Восьме скликання – перше, до якого частина депутатів потрапила саме за заслуги на фронті.

Це суттєво скоригувало статистику відвідування пленарних засідань. Якщо раніше чемпіонами з пропусків були олігархи Ринат Ахметов чи Костянтин Жеваго, то тепер серед лідерів пропусків засідань – Андрій Білецький та Дмитро Ярош, який з пораненням перебуває у шпиталі.

Не може не засмучувати ставлення депутатів до процедури письмової реєстрації. Адже електронній реєстрації не можна довіряти через кнопкодавство.

Проте деякі народні депутати ігнорують письмову реєстрацію. Наприклад, Сергій Пашинський не зареєструвався на засіданнях 2, 3 та 4 березня, проте на стенограмі всіх цих засідань зафіксовані його виступи.

Для депутатів, є додатковий аргумент реєструватися письмово: на підставі даних письмової реєстрації народним депутатам нараховується зарплатня.

Нижче – результат моніторингу відвідування фракцій.

Варто врахувати, що на статистику Батьківщини впливає 100-відсотковий показник пропусків ув’язненої Надії Савченко.

Кнопкодавство – незруйнований Карфаген

Одним прикладів суттєвого порушення парламентських процедур лишається "кнопкодавство".

Попри рекордний кількісний склад коаліції, Руху ЧЕСНО відомі 28 підтверджених актів неперсонального голосування у Раді VIII скликання.

Тим не менше, ставлення більшості до кнопкодавства демонструє реакція керівництва парламенту на передбачені регламентом зупинки пленарних засідань. Коли 13 лютого зупинили засідання на вимогу депутата Сергія Лещенка, заступник голови ВРУ Андрій Парубій закликав депутата "більше не зривати роботу", а перший заступник голови Народного фронту Андрій Тетерук порадив "не займатися х…нею".

Голова Верховної Ради у вівторок, 10 березня, заявив про намір боротися з неперсональним голосуванням шляхом розробки "кодексу поведінки" для депутатів.

Утім, є значно дієвіший спосіб - ухвалити законопроект №1895 щодо стягнення на народного депутата України за порушення вимог щодо особистого голосування

Нехтування процедурами — бомба уповільненої дії

Разом із кнопкодавством, Верховна Рада VIII скликання успадкувала від попередників звичку працювати із порушенням процедур.

Законопроекти виносяться на голосування з відвертим ігноруванням Регламенту, в результаті народні депутати не завжди уявляють, які рішення приймають.

Згадати хоча б голосування за держбюджет, коли парламент о четвертій ранку ухвалив найважливіший економічний документ держави "наосліп", бо текст держбюджету із виправленими показниками на той час просто не був написаний.

Коли голосували законопроект щодо пенсійного забезпечення "на вимогу МВФ", в коаліції не знайшлося достатньо голосів. Спікер поставив на голосування повернення до розгляду законопроекту. Подібний маневр повторився вдруге, втретє і вчетверте, аж поки з п’ятої спроби не вдалося набрати достатньо голосів "за". Тоді як Регламент прямо стверджує: "відхилений Верховною Радою законопроект не може бути внесений на поточній та наступній за нею позачерговій сесіях Верховної Ради відповідного скликання".

"Протискати" через парламент законопроекти всупереч процедурам, апелюючи до нагальності й ситуації в країні – бомба, що рано чи пізно вибухне. Це постійний ризик ухвалити недосконале, шкідливе, а то й відверто злочинне рішення, черговий "диктаторський закон".

Голос народного депутата – сильна зброя, і, як і кожна зброя, він вимагає відповідального ставлення.

Автори: Павло Миронов, Антон Кушнір, аналітики учасники громадського Руху ЧЕСНО, Центр UA, для "Української правди"